Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Отож-то й воно! — погодилася Тіфані.

— Чи вам заціпило? Та вона ж відмовилася! — не витримала Витівка. — Та пташка ніколи не здзьобає…

— Вона погодилася! — заволав Пограб — Хлопці, ви чули? Ая? І дату призначила! Все по закону!

— Та то не біда, — сказав Дурноверхий Вулі, все ще простягаючи їй букет. — Скажіт, де та гора, і я вам кажу, що ми її сколупаємо набагато швидше, ніж та ціпочка…

— Ціпочка має колупати, а не ти! — верескнув Пограб з відчаю. — Ціпочка! Ясно тобі? Годі суперечок! Хто сі буде сперечав, тому дам копняка в дупу! Час вирушати по малого, відібрати й’го в Крулеви! — він вийняв шабелину і замахав нею над головою. — Хто зі мнов?!

Подіяло, здається. Нак Мак Фіґлі любили горлати і махати шабелинами. Сотні шабельок та сокирок, — і один букет квітів у кулаці Вулі — здійнялися в повітря, і бойовий клич Нак Мак Фіґлів пішов луною по всіх закапелках печери. Мить, за яку фіґель стартує з режиму «звичайний» до режиму «запеклий бій», така коротка, що її не виміряти навіть найменшим годинничком у світі.

Оскільки фіґлі — страшні ін‑ди-ві-дуа-ліс-ти за характером, то кожен хоче вигукувати щось своє. В тому галасі Тіфані вдалося розібрати лиш щось на кшталт:

— Ми покладемо життя, але не віддамо штанів!

— Шило на мило!

— Розбійники з великої дороги — то є ми!

— Тисячку на бочку!

— Зарубай собі на носі, тракане [7] Траканами називають ельфів у відеогрі «World of Warcraft». — Прим. пер. !

…поступово голоси зливалися в один потужний рев, від якого стіни йшли ходуном:

—  Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!

Суголосся стихло, курява здійнялася з даху, а тоді запала тиша.

— Ходімо! — вигукнув Пограбуйко.

Один за одним усі фіґлі позлазили додолу з балконів та галерей і почимчикували до димового отвору.

За мить у печері не було нікого, окрім співця та Витівки.

— Куди вони всі пішли? — спитала Тіфані.

— Пішли собі то й пішли, — кинула Витівка, стенувши плечима. — Я залишуся тут і пильнуватиму за вогнищем. Хтось тут має виконувати обов’язки келди, — глипнула вона на Тіфані.

— Витівко, сподіваюся, ти скоро знайдеш собі свій клан, — відповіла Тіфані солодкавим голосочком.

Витівка насупила брови.

— Вони трохи побігают на горі, може, вполюют пару зайців і перевернуться догори дриґом пару раз, — пояснив Вільям. — А тоді вгамуються, бо до них дійде, що не ясно поки, що робити.

— Вони завжди так метушаться? — спитала Тіфані.

— Ая, Пограб просто не хтів тих розмов про весілє, — відказав Вільям усміхаючись.

— О, так, у нас багато спільного на цьому ґрунті, — відповіла Тіфані.

Вона протислась крізь димовий отвір і побачила, що на горі її вже чекав ропух.

— Я все чув, — озвався той. — Ти молодець. Так кмітливо. Так дипломатично.

Тіфані озирнулася. До заходу сонця ще було декілька годин, та тіні вже довшали.

— Нам час вирушати, — сказала Тіфані, пов’язуючи фартух. — Ти йдеш з нами, ропуше.

— Навіть не знаю, що на це відповісти… — почав було ропух, поволі, але впевнено задкуючи. Але ропухи задкують не дуже вправно, тож Тіфані схопила його і запхала в кишеню фартуха.

Тіфані попрямувала до кургану і каменів. «Мій братик ніколи не виросте, — подумала вона, йдучи торфовиськом. — Так сказала стара келда. Як таке може бути? Що ж це за місце таке, де назавжди залишаєшся маленьким?»

Кургани ближчали. Тіфані розгледіла Вільяма і Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, але решти фіґлів видко не було.

Тіфані дійшла до курганів. Сестри казали їй, що там під землею повно мертвих королів, але це її не лякало. Її ніщо ніколи не лякало на пагорбах.

Там було холодніше, ніж деінде. Цього вона раніше не зауважувала.

Знайди місце, де час відстає. Кургани — то правіки. Так само і старі каменюки. Вони сюди вписуються? Так, вони хоч і прадавні, але лежать тут тисячоліттями. Вони тут встигли постаріти. Вони — невід’ємна частина краю.

Тіні подовшали, коли сонце опустилося на небосхилі. Ось коли Крейдокрай відкриває свої таємниці. Подекуди, коли світло падало під правильним кутом, можна було розгледіти межі старих полів та стежок. Тіні являли те, що ховалося від полуднесоння.

Тіфані вигадала слово «полуднесоння».

Слідів копит не було видно. Вона блукала поміж трилітонів, що скидалися радше на великі одвірки. Та коли вона намагалася пройти крізь них, то нічого магічного не відбувалося.