Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

«І нічого не станеться тепер, — думала вона. — Ну бо хто ж лишає відчиненими ворота до свого світу, щоб абихто зайшов, — гляди, хтось та й забреде випадково! Треба знати напевно, де вхід».

«Мабуть, тільки так це працює. Ну гаразд. Тож я собі думатиму, що вхід тут». Вона рушила вперед, і перед нею з’явилося дивовижне видиво: зелень трави, блакить неба рожевіє довкола призахідного сонця, декілька білих хмаринок, яким уже давно час спати, і все залите теплим, медовим сяйвом. Немислима краса довкола, аж важко повірити, що так буває. Те, що Тіфані мало не щодня бачила цю красу, не мало ані найменшого значення. До того ж, щоб нею помилуватись, не треба пролазити попід камінням! Її видко звідусіль …

Окрім…

Щось тут не те, стривайте. Тіфані пройшла крізь арку туди й назад, але все ще не була певна, що правильно все зрозуміла. Вона простягла догори руку, щоб виміряти висоту сонця на горизонті.

А тоді побачила пташку — ластівку, що полюючи на мух, шугала вгору-вниз і раз у раз ховалася за камінням.

Це було… дивно і перевертало все з ніг на голову. Ластівка шугнула повз камінь, а Тіфані супроводжувала її поглядом… але не встигла за нею. Ластівка мала винирнути по той бік, натомість забарилась ненадовго і пролетіла попід аркою, на мить опинившись водночас по обидва її боки.

Від цього видовища очі Тіфані, наче викотилися з орбіт і обернулися навколо своєї осі.

Знайди місце, де час відстає…

— Якщо дивитися крізь арку, то час там відстає щонайменше на секунду, — сказала вона, намагаючись говорити якомога впевненіше. — Гада… Я знаю, де вхід!

Нак Мак Фіґлі заулюлюкали і заплескали в долоні, почимчикувавши вслід за нею.

— Ото ти вже начитала! — вигукнув Пограб. — Я ніц з того не впетрав!

— Ая! Та там сам чорт ноги поломе в тому читанню! — додав інший.

— Пані, та ти справдешня келда, — сказав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Ая! — вигукнув Дурноверхий Вулі. — А як ти ті цукєркі розгледіла і навіть бровов не повела! Ми думали, що ти того малого зеленого проґавиш!

Фіґлі враз замовкли і зиркнули на нього з докором.

— Що я такого ляпнув? Ну що?

Тіфані похнюпилась:

— Ви все знали? Увесь цей час ви знали, де вхід!

— Ая, знали, — відповів Пограб. — Ми знаємо, де шо є. Ми колись жили в краю Крулеви, але ми, знаєш, той, повстали проти її злющості.

— Ми, той-во, повстали, а вона нас прогнала, буцімто ми пияки, злодії і забіяки! — пояснив Дурноверхий Вулі.

— Та де, всьо було не так! — заревів Пограбуйко.

— І ви просто вирішили подивитися, чи я знайду дорогу, чи ні? Так? — Тіфані вирішила завадити бійці своїм питанням.

— Ая, дивилисі. Але ти фест молодець!

Тіфані похитала головою:

— Ні, зовсім ні, — відповіла вона. — Я зовсім не знаю ніяких чарів. Я просто уважно спостерігаю і думаю. Це шахрайство з мого боку.

Фіґлі перезирнулись.

— Ага, — сказав Пограбуйко. — А шо є чари? Таково махати паличков і сказати пару чарівних слів. І що в тому дуже мудрого? А от дивитись і бачити світ, розуміти його — ото є фест вміннє!

— Ая, бо так є, — додав, на превелике здивування Тіфані, Вільям-співець. — Ти роззула очі і включила голову. Саме так має робити справжня чарівниця. А то маханє паличкою — то все просто реклама.

— Овва, — зітхнула з полегшенням Тіфані. — Справді? Так, тож ось наша брама! Всі за мною!

— Ага, — сказав Пограб. — Тепер її відчини.

Тіфані завагалася було на мить, а тоді замислилась: «Я думаю, я спостерігаю. І що ж я виснувала із цих роздумів? А я виснувала таке: я вже крізь арку проходила і нічого не відбулося. Але тоді я була неуважна. Тоді я не думала».

«Не так, як треба. Світ, який я бачу крізь арку, не справжній. Він тільки скидається на справжній. Це така собі омана. І не придивившись уважно, можна просто пройти повз і навіть не усвідомити».

Ага…

Тіфані пройшла попід аркою. Нічого. Нак Мак Фіґлі спостерігали за нею у врочистій тиші.

«Гаразд, — думала вона. — Це все ще омана, еге ж?»

Тіфані стала перед аркою, розпростала руки і заплющила очі. І дуже обережно ступила вперед…

Щось хруснуло під черевиком, але вона не розплющила очі, аж поки під ногами більше не було відчутно каменів. А коли розплющила…

…навколо було чорно-біло.

— Поза сумнівом, вона має дар Першого Погляду, — почувся голос Вільяма десь позаду, коли Тіфані роздивлялася край Королеви. — Вона все бачить наскрізь .