Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Дурноверхий Вулі виступив уперед, ковтнув нервово слину і підкинув вищезгаданий букет угору. То, мабуть, колись були гарні квіти, але зрозуміти, що то за одні і як вони опинилися в тому оберемку, було доволі непросто. Стебла, листочки і пелюстки сторчма стирчали навсібіч.

— Яка краса, — сказала Тіфані, сьорбаючи чай.

— Файно, файно, — відповів Пограбуйко, витираючи піт з лоба. — То, може, б ти сказала нам, з ким сі хочеш… е-е-е… хочеш…

— Вони хочуть знати, хто твій обранець, — голосно мовила Витівка. — Такий закон. Ти маєш обрати або зректися. Обирай чоловіка і дату весілля.

— Ая, — підтвердив Пограбуйко, не дивлячись Тіфані у вічі.

Тіфані міцно тримала горня, але тільки тому, що вона заціпеніла і не могла поворухнутися. О, ні! Це не може бути насправді! Не може… Він не може… Ми не можемо… Вони навіть не… Та це смішно! Треба тікати!

Та вона знала, що з потемок за нею пильно стежать сотні схвильованих маленьких людців. Задні Думки підказували їй, що рішення буде доленосне. «Вони за тобою пильнують. Витівка чекає, що ж ти намудруєш». Ну ж бо, не варто вороже ставитись до дівчини, яка нижча від тебе на чотири фути. Та воно якось само.

— О, це застало мене зненацька, — сказала вона, намагаючись вичавити із себе якусь подобу усмішки. — Така честь!

— Ая, ая, — підтакнув Пограбуйко, втупившись у підлогу.

— До того ж вас так багато, що годі й обрати когось одного, — вела далі Тіфані, все ще усміхаючись. А Задні Думки бриніли на фоні: «Його така перспектива теж не тішить!».

— Ая, тєжко, — погодився Пограб.

— Мені треба подихати свіжим повітрям і поміркувати, — сказала Тіфані, не перестаючи усміхатися, аж поки не видряпалася нагору.

Вона лягла долічерева і причаїлася поміж первоцвітів:

— Ропуше! — гукнула вона.

Ропух тут же приплигав, щось собі пожовуючи:

— Га?

— Вони хочуть видати мене заміж!

— Угу… ага… м-м-м…?

— Що ти їсиш?

Ропух дожував і відповів:

— Дуже сухореброго слимака.

— Ти чув, вони хочуть мене видати заміж!

— І?

— І? Ну та поворуши тими своїми жаб’ячими мізками!

— Ага, ну так, ріст — то проблема, — сказав ропух. — На перший погляд, може здатися, що то не біда, але коли між вами така велика різниця в рості, то ті пару дюймів…

— Годі тих кпин! Я келда, не забувай!

— О, так, звісно! — відповів ропух. — Наскільки мені відомо, то такі правила. Нова келда має побратися із воїном, на свій вибір, має створити сім’ю і народити багато фіґликів. Відмовити — то немислима неповага!

— Я не вийду заміж за фіґля! Я не хочу мати сотню діток! Що мені робити?

— Щоб я, та й казав келді, що робити? На таке я не годен, — відказав ропух. — І ще — я не люблю, коли на мене кричать. Те, що я ропух, не означає, що в мене нема самоповаги!

І він поцибав геть у кущі.

Тіфані набрала повні груди повітря, приготувавшись заволати не своїм голосом, але вчасно стулила рота.

«Моя попередниця про це знала, — думала вона. — Отже… вона знала, що я дам собі раду. Це просто правило, і вони не знають, як бути. Хоч цього ніхто і не визнає, але таки ж ніхто не хоче мати за жінку таку височенну тичку, як я. Це просто правило».

«І його можна якось обійти. Має ж бути спосіб. Але я мушу назвати ім’я обранця і призначити дату весілля. Це обов’язково, так вони мені сказали».

Тіфані втупилась у кущі терену. «Ага», — подумала вона.

І пірнула в димовий отвір.

Малолюдки схвильовано, навіть перелякано, чекали її рішення, за всіляку ціну уникаючи її погляду.

— Я обираю тебе, Пограбе, — сказала Тіфані.

Обличчя Пограбуйка перекосило від жаху. Він ледь чутно пробурмотів:

— Абодайго!

— І це ж наречена призначає дату весілля? — спитала жваво Тіфані. — Правда ж?

— Ая, — проджеркотів Пограбуйко. — Така традиція, аякже.

— Тож я призначу, — Тіфані набрала повітря повні груди. — На краю світу є велика гранітна гора заввишки із цілу милю, — сказала вона. — І щороку крихітна пташинка прилітає і дзьобає ту гору. Того дня, коли з гори залишиться камінець завбільшки з піщинку, я вийду за тебе, Пограбуйку, заміж!

Паніка змінила жах на обличчі Пограба, але за мить він оговтався і заусміхався.

— Ая, ото ти файно придумала, — відповів він спроквола. — Нема чого спішитисі в такім важнім питанні.

— Згода, — відказала Тіфані.

— І буде час скласти файний список гостей, — не вгавав малолюдок.

— Аякже!

— І про сукєнку буде коли подбати! І відра квітів назбирати! — клопотався Пограб, веселіючи з кожним загнутим пальцем. — Та то роботи не початий край!