Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Це і твоя мама теж? — запитала Тіфані ледь чутно.

— Нє. То моя сестра. Вона ж тобі розповідала: коли келда йде шукати новий клан, то бере із собою пару братів. Жити самій серед чужинців — то було б уже занадто для її серденька, — співець зітхнув. — Після весілля в неї буде багато синів, то вже не буде так самотньо.

— Зате вам буде, — сказала Тіфані.

— А ти метикувата, це одразу видно! — вигукнув Вільям. — Я останній з тих, хто з нею прийшов. Коли все це закінчиться, я попрошу нову келду відпустити мене і повернуся до моїх братів у горах. Тут файний край і файний клан м-моїх племінників, але я би хтів вмерти на вересі, де й народився. А тепер, пробачте, Келдо, мені час…

І він пішов, розчинившись у померках.

Раптом Тіфані захотілося додому. Може, це так на неї подіяла туга Вільяма, але тепер вона відчула себе бранкою кургану.

— Треба звідси вибиратись, — пробурмотіла вона.

— Мудро, — відповів ропух. — Слід знайти місце, де час відстає, то по-перше.

— Але як? — запхикала Тіфані. — Час не видно!

Тіфані просунула руки крізь отвір у стелі і протислася назовні, на свіже повітря…

На фермі у них був великий старий годинник, який накручували щотижня. Було це так: коли тато йшов на ринок у Джерелосаки, то там уважно дивився, як розміщені стрілки на годиннику, а, повернувшись додому, так само наставляв стрілки на домашньому годиннику. Це робилося чисто на позір. Всі і так визначали годину по сонцю, а сонце ніколи не спішить і не відстає.

А тепер Тіфані лежить посеред коріняк у тернових чагарях, а легіт над нею невпинно шелестить листям. Курган — наче якийсь острівець посеред неозорого торфовиська. Запізнілі первоцвіти і навіть пара прив’ялих наперстянок росте тут у прихистку тернового коріння. Фартушок лежав неподалік — там, де вона його й залишила.

— Вона б могла просто сказати, де шукати той час, — сказала Тіфані.

— Але вона не знала, де це буде, — відповів ропух. — Їй відомо тільки про знаки.

Тіфані обережно перевернулася горілиць і розглядала небо поміж гіляк, що нависали низько над землею. Воно сяятиме, так сказала келда?

— Здається, час побалакати з Гамішем, — мовила вона вголос.

— Мудро кажете, — пролунав голос з-поза її вуха. Тіфані озирнулась.

— Ти тут давно? — спитала вона.

— Із самого початку, пані, — відповів малолюдок. З-за дерев і з-під листочків вигулькнули й інші. Їх було щонайменше з двадцятеро!

— Ви за мною увесь цей час спостерігали?

— Ая, пані. То є наш обовізок — пильнувати келду. Та й я і так стовбичу ту нагорі, бо вчусі на співця, — і юний фіґель, пишаючись собою, показав їй набір мишиць. — Вони боронят мені грати там, унизу. Кажут, що моя музика звучит, наче павук силуєсі перднути вухом, пані.

— Скажи, а що буде, як я не захочу… буду змушена… піти. А що, як я не хочу, щоб ви мене пильнували? Що тоді?

— Якщо ти про поклик природи, пані, то виходок там, у крейдяній копанці. Ти нам тільки цвірінькни, що хочеш пі‑пі і ніхто за тобов не піде, зуб даю, — відповів фіґель-охоронець.

Тіфані зміряла його поглядом: малий топтався по первоцвітах і аж сяяв від пихи й охоти прислужитися. Він молодший за інших, шрамів і ґуль у нього теж було менше. Навіть ніс мав цілий.

— Як тебе звуть, малюче? — спитала вона.

— Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, пані. У фіґлів не такий великий вибір імен, то доводиться викручуватися.

— Ну що ж, Не-Такий-Як-Малий-Джок, — почала було Тіфані.

— Пані, я Не-Такий-Як-Середній-Джок, — виправив її Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Гаразд, Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джока, я можу…

— Я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого- Джок -Джока, пані, — знову пояснив Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — Ти тільки на одного Джока сі помилила, — додав він дбайливо.

— А може, просто Генрі? — спитала Тіфані приречено.

— О, ні, пані, — насупився Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока. — За цим іменем нема історії, розумієте? А от Не-Таким-Як-Середній-Джок-Але-Більшим-За-Малого-Джок-Джока звався не один славетний воїн. Та це сливе таке ж почесне ім’я, як Малий Джок! Та й коли Малий Джок піде на той світ, то мені дістанеться його ім’я. Не те, щоб я не любив ім’я Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока, не подумайте! Багато є файних оповідок, ая, про Не-Такого-Як-Середній-Джок-Але-Більшого-За-Малого-Джок-Джока, — додав малолюдок, так щиро дивлячись Тіфані у вічі, що їй не стало духу, пожартувати, що то, мабуть, дуже довгі оповідки.