Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Келда глянула на Тіфані:

— То як, Тіфані?

Вона підняла великий палець, завбільшки з голівку сірника, і чекала.

— А якими будуть мої обов’язки? — спитала Тіфані.

— Думати доведеться, — відповіла келда, все ще тримаючи пальця вгорі. — Мої хлопці золоті, відважніших не знайти. Та вони думают, шо голова — то щоб на плечах носити і буцати нею. От такі ми, малолюдки. Ми не такі, як ви, великі люди, розумієш. У тебе є сестри? У Витівки нема жодної. То моя єдина дочка. Келду благословляють тільки однією дочкою, а синів у неї можуть бути сотні й сотні.

— То це все твої сини? — спитала Тіфані приголомшено.

— Ая, мої, — відповіла келда, усміхаючись. — За винятком декількох моїх братів, що прийшли сюди зі мною, коли я стала келдою. О, ну що це за здивований погляд у тебе! Дітваки родяться дуже маленькими, як горошинки в стручку. А ростут ой як швидко, — зітхнула вона. — Іноді мені здається, що розум дістається тільки дочкам. Хлопці дуже файні, але розумаками їх не назвеш. От тому їм потрібна ти.

— Мамо, та вона не впорається із обов’язками келди! — заперечила Витівка.

— Якщо мені все пояснити, то чому ж не впораюся, — відповіла Тіфані.

— От і добре, — чвиркнула Витівка. — Оце буде видовище !

— Пам’ятаю, Сара Болячка розповідала про тебе, — сказала келда. — Вона казала, що ти чудна мала — все слухаєш, за всім спостерігаєш. Вона казала, що в тебе в голові безліч слів, які ти ніколи не вимовляєш вголос. Вона чудувалася, що з тебе виросте. Час це з’ясувати, еге ж?

Знаючи, що Витівка на неї витріщається, — а може й саме тому , що Витівка на неї витріщається — Тіфані облизала великий палець і легенько притулила до крихітного пальця келди.

— Отже, домовились, — мовила келда. Вона якось раптово обм’якла і наче зменшилась. Обличчя зморщилось. — Ніхто не скаже, що я залишила синів без келди, яка про них дбатиме, — пробурмотіла вона. — Тепер я можу йти в Останній Світ. Витівко, тепер келда — Тіфані. І поки ти тут, ти слухатимешся її.

Витівка втупилася собі під ноги. Тіфані зрозуміла, що та розлютилася не на жарт.

Келда сперлася на подушки. Вона підкликала Тіфані схилитися до неї ближче і слабким голосом сказала:

— От і все. Готово. А тепер — моя частина домовленості. Слухай. Знайди… місце, де час відстає. Там є вхід. Він до тебе зблисне. Поверни його, шоб серце твоєї бідної матусі і твоя гулува…

Вона запнулась. Витівка нахилилася до неї.

Келда принюхалася.

Тоді розплющила одне око:

— Ше нє, — пробурмотіла вона Витівці. — Келдо, то мені примарилосі, чи то пахне «Спеціальна овеча настоянка»?

На мить Тіфані розгубилася, а тоді озвалася:

— А так. Це я. Ось…

Келда спромоглася сісти в ліжку:

— Ото є найфайніше, що придумали люди, — сказала вона. — Витівко, вціди-но мені краплину. Велику.

— Від цього волосся на грудях росте, — попередила її Тіфані.

— Йой, най буде! Шо мені ті два-три кучері, як є краплинка «Спеціальної овечої настоянки» від Сари Болячки.

Витівка подала їй шкіряний кубок, завбільшки з наперсток.

— Мамо, тобі від цього буде зле, — сказала Витівка.

— Ото вже мені вирішувати, — відказала келда. — Одну крапельку перш ніж я піду, прошу, келдо Тіфані.

Тіфані легенько перехилила пляшку. Келда нетерпляче піднесла кубок.

— А крапелька могла б бути і більша, келдо, — дорікнула вона. — В келди сердечко щедре!

Вона відсьорбнула напій: не ковтнула, бо то було замало для ковтка, але й не пригубила.

— Ая, як то було давно, коли я востаннє пила ту наливку, — мовила вона. — Твоя бабуня і я, бувало, сьорбали си, сидячи коло вогню холодними вечорами.

Тіфані чітко побачила в уяві: Бабуня Болячка і ця маленька опецькувата жінка сидять коло пузатої печі в хижці, а навколо, під зорями, пасуться вівці…

— Великолюдка не дає мені пройти, — понуро зауважила Витівка.

— Дозволь зауважити, що там є де протиснутись, — відповіла їй стара келда тихим голосом — але в ньому вчувалися штормові нотки, які з’являться тут як тут, якщо хтось наважиться на непослух.

Припікаючи Тіфані поглядом, Витівка прослизнула повз неї.

— Ти знаєш ймо якого пасічника? — спитала келда.

Коли Тіфані ствердно кивнула, старенька продовжила:

— То ти розумієш, чому в нас тілька одна дочка. Без війни не обійдеться, якщо в одному вулику буде дві королеви. Витівка має вибрати собі малолюдків, що підут за нею, і знайти й собі власний клан. Так заведено. Вона вірить, що може бути інакше, дівки собі таке в голову вроят, сама знаєш. Вважай на неї.