Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Чому Королева викрала мого брата? — запитала вона врешті-решт. — І навіщо їй я?

— А ти гадаєш, ти їй потрібна?

— Так, власне, це точно. Тобто, Дженні, може, й випадково мені трапилася, а от вершник без голови? А гончаки? А викрадення Погіршая?

— Вона думає про тебе, — відповіла келда. — І коли вона думає, то частина її світу проникає у наш. Можливо, вона хоче тебе випробувати?

— Випробувати мене?

— Наскільки ти вправна. Ти відьма, що стереже кордони і переходи. Як і твоя бабуся, хоч вона так би про себе ніколи не сказала. Я теж стерегла, аж дотепер, та час передати обов’язки тобі. Їй доведеться мати справу з тобою, якщо вона хоче дістатися до нашої землі. Ти мастачка на Перші Погляди і Задні Думки, достоту як твоя бабуся. То рідкісне вміння для людей.

— Ти думаєш, що я можу бачити всіх наскрізь? — здивувалася Тіфані. — Я з тих, хто бачить привидів і всяке таке?

— О, ні. Яке ж суто людське мислення! Бачити наскрізь — це коли ти бачиш те, що є, а не те, що хтось хотів би, щоб ти бачила. Ти побачила Дженні, ти побачила вершника — і вони всі для тебе були реальними. Бачити впритул — то другосортний вид зору, коли бачать тільки те, що хтось хоче, щоб ми бачили. Більшість людей вміє дивитися тільки впритул. Слухай уважно: я щезаю, а ти ще багато чого не знаєш. Ти думаєш, що існує тільки один-єдиний світ? В цьому переконані вівці і смертні, сліпі на обидва ока. Бо, правду кажучи, світів більше, ніж зірок у небі. Зрозуміло? Вони всюди — великі та маленькі, ось вони — в тебе під носом. Вони буквально скрізь ! Деякі світи можна побачити, а деякі — за замкненими дверима. Це може бути пагорб чи дерево, або ж камінь чи закрут стежки, чи навіть думка — це може бути що завгодно. Тобі потрібно навчитися робити їх зримими, бо ти проходиш повз них, навіть про це не знаючи. Деякі брами і ворота… отруйні.

Келда пильно подивилася на Тіфані і продовжила:

— Ти хотіла знати, навіщо Крулеві знадобився твій малий? Крулева любить дітей. Але своїх не має. Вона їх обожнює. Вона даватиме малому все, що він захоче. Вона виконуватиме всі його бажання.

— Єдине його бажання — це цукерки! — вигукнула Тіфані.

— Справді? А ти давала йому цукерки? — спитала келда, наче читаючи думки Тіфані. — Але потребує він не цукерок, а любові, виховання і щоб йому казали «ні», коли він хоче чогось шкідливого. Він має вирости сильним. А він таким не виросте, якщо буде в Крулеви. Все, що він матиме від життя, — це солодощі. До скону.

Краще б келда на неї так не дивилася.

— Та добре, що в нього є сестра, ладна на все, щоб його повернути, — сказала маленька старенька жінка, відводячи погляд від Тіфані. — Як же йому пощастило, що в нього є ти. Ти вмієш бути сильною, авжеж?

— Так, гадаю.

— От і добре. А слабкою ти вмієш бути? Ти вмієш вклонитися буревію? А вклякти перед грозою? — келда усміхнулася. — Ні, не відповідай. Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному. Ти ще не отрок, — і це добре, — бо туди, куди ти йдеш, дітям усе дається легше, дорослим — важче.

— Це світ Королеви? — ризикнула спитати Тіфані, намагаючись вловити кожне слово келди.

— Ая. Я його чую: він стелиться туманом ту і там. Я слабну. Я не можу захистити наш світ. То, дитино, домовмося так: я покажу тобі, де Крулева, а ти, як повернешся, станеш келдою.

Ці слова вразили Витівку не менше, ніж Тіфані. Вони смикнула головою, розтулила було рота, але келда цитьнула її, махнувши зморшкуватою рукою.

— Келду, дівчинко, слід слухатися. То не крути мені голови. Мою пропозицію ти чула. І кращої тобі не діждати.

— Але вона не може… — затнулась Витівка.

— Не може? — перепитала келда.

— Мамо, вона ж не пікся!

— Ну так, трохи переросток, — погодилася келда. — Не нервуйсі, Тіфані. То не надовго. Я просто хочу, щоб ти трохи попильнувала світ вільних малолюдків. Припильнувала наш край, як твоя бабуня колись. Хлопців моїх би погледіла. А коли твій малий вернесі, Гаміш полетить у гори і оголосить, що в Крейдокраї нова келда. В нас тут файно, дівчата приходять пасти отару. Ну, що скажеш?

— Вона не знає, як у нас заведено! — запротестувала Витівка. — Ви, мамо, оце з перевтоми таке кажете!

— Ая, — відповіла келда. — Але дочка не може успадковувати материн клан, ти це добре знаєш. Ти відповідальна дівчина, Витівко, але час тобі обрати варту і піти на пошуки власного клану. Тут тобі лишатися не можна.