Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Щось починається поперед чогось.

То була літня злива, але вона, здається, цього не знала і хльостала дощем точнісінько, як зимовий буревій.

Міс Перспікація Тік сиділа у хлипкому сховку, за який їй слугував вутлий кущик, і спостерігала за світом. Дощ оминув її увагу. Та й відьми швидко сохнуть.

Дослідження світу провадилось за допомогою двох тичок, зв’язаних докупи мотузкою, продірявленим камінцем, яйцем, панчохою міс Тік (теж дірявою), шпилькою, клаптем паперу і крихітним огризком олівця. На відміну від чарівників, відьми вміють обходитися малим. Усе приладдя скрутили і зв’язали докупи — і з цього вийшло… щось. Воно дивно посмикувалось, коли міс Тік штрикала його пальцем. Одна з тичок, здається, проштрикнула яйце наскрізь, але сліду на виході не було.

— Ага, — мовила вона стиха, коли дощ хлюпнув їй із крисів капелюха. — Ось воно що. Стіни світу брижаться. Дуже дивно. Мабуть, інший світ намагається пробратися сюди. Із цього ніколи не буває нічого доброго. Треба йти туди. Хоча… мій лівий лікоть каже, що там уже є відьма…

— Вона все владнає, — почувся тихий і якийсь загадковий голосок з-під її ніг.

— Ні, не може цього бути. Там крейдяний край, — сказала міс Тік. — Добра відьма на крейді не виросте. Та це ледь ліпше за глину. Для доброї відьми треба шмат міцної скелі, повірте мені на слово, — міс Тік струснула головою, аж розлетілися навкруг краплинки води. — Та мої лікті зазвичай мене не підводять [1] Люди кажуть «слухай своє серце», але відьми вміють слухати й решту тіла. Ви не повірите, що можуть розповісти нирки! — Прим. авт. .

— Навіщо ці балачки? Ходімо подивимося, що там діється, — сказав голосок. — Нам тут і так не дуже то й добре ведеться, правда?

Ніде правди діти. Низина не дуже гостинна до відьом. Міс Тік ледве зводила кінці з кінцями на тих мікстурах і зло-ворожбі [2] Звичайні ворожки вам навіщують усього бажаного, а от відьми — правдивого, подобається воно вам чи ні. На диво, відьми частіше праві, але зовсім не популярні. — Прим. авт. , ночувати доводилося по стайнях. Двічі її жбурляли в ставок.

— Я не можу втручатися, — мовила вона. — Не на території іншої відьми. Із цього не буде нічого путнього. Та… — запнулася вона, — відьми не беруться нізвідки. Погляньмо, що там коїться…

Вона вийняла щербатий тарільчик і вмочила його у калабаньку дощівки, що зібралася в її капелюсі. А тоді з іншої кишені дістала каламар і націдила акурат стільки чорнила, щоб вода почорніла.

Вона накрила тарільчик долонями, щоб не набралося дощу, і прислухалася.

Тіфані Болячка лежала на пузі коло річки, лоскочучи пстругів. Вона любила, як ті реготали. Вода тоді брижилась бульбашками.

А неподалік, де берег річки був схожий на пляж з ріні, її брат, Погіршай, длубався в мулі прутом, аж сам заляпався болотом по самі вуха.

Погіршай заляпувався вмить. Умий його, витри і постав посеред чистої кімнати на п’ять хвилин, а він уже заляпаний. Воно само. Раз — і він уже забрьоханий. Та глядіти його було нескладно, тільки пильнуй, щоб жаб не наївся.

Якась маленька частинка мозку Тіфані мала сумніви стосовно імені Тіфані. Їй було дев’ять і вона не мала сумнівів, що з іменем Тіфані їй буде непросто жити далі. Понад те, лиш тиждень тому вона вирішила, що хоче бути відьмою, коли виросте, і для відьми Тіфані — не дуже годяще ім’я. Люди засміють.

Інша — і більша — частина мозку Тіфані переймалася словом «шурхіт». Це таке слово, про яке не дуже то й хтось думає. Чухаючи пструга по підборіддю, вона крутила шурхотом у голові.

Шурхіт… бабусин словник каже, що визначення таке — «низький приємний звук шепоту чи бурмотіння». Тіфані подобалося те слово на смак. Воно спонукало її до думок про незнайомців у довгих мантіях, за зачиненими дверима вони пошепки обмінюються дуже важливими таємницями: шурх-шурх-шурх…

Вона прочитала словник від А до Я. Ніхто їй не казав, що так не робиться.

За такими думками вона й не зауважила, як пструг кудись зник. Натомість за пару дюймів від обличчя з’явилося щось інше.

Це була кругла корзинка, не більша за шкаралупку кокоса, дірки залатані чимось, щоб не набиралась вода, і конструкція могла триматись на поверхні. І в ній стояв маленький чоловічок — всього шість дюймів заввишки. На голові в нього кучма рудого скуйовдженого волосся, із вплетеними пір’їнками та якимсь шматтям. Бороду він мав теж руду, — таку ж занехаяну, як і чуприна. Решту тільця вкривали синяві татуювання, а що лишилося — крихітний кілт. Він тряс кулаком і вигукував: