Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Є хто? — спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук».

Жіночий голос десь зі середини відповів:

— Хто там?

— Тіфані.

— Яка Тіфані?

— Тіфані, яка налаштована серйозно.

— О, це звучить багатообіцяюче. Заходь.

Тіфані відгорнула заслінку. Всередині намету була темінь, задуха і спекота. Тендітна постать сиділа, скулившись за маленьким столиком. У неї був дуже гострий тонкий ніс, а на голові стримів великий чорний солом’яний капелюх із паперовими квітами. Він геть не личив такому обличчю.

— Ви відьма? — спитала Тіфані. — Я не маю нічого проти, якщо так.

— Яке нахраписте питання! — сказала жінка, і вигляд у неї був вельми збентежений. — Барон не дозволяє відьмам перебувати у вашому краю, ти ж знаєш, і перше, що питаєш, чи я відьма?

— Ну, ви ж бо вся в чорному, — пояснила Тіфані.

— Будь-хто може носити чорне, — відповіла жінка. — Це нічого не означає.

— І у вас солом’яний капелюх з паперовими квітами, — не вгавала Тіфані.

— Ага! — вигукнула жінка. — Це все спростовує! Відьми носять гостроверхі капелюхи. Всі це знають, дурне дитя.

— Однак відьми ще й дуже кмітливі, — спокійно заперечила Тіфані. Щось таке було в очах жінки, що під’юджувало її не спинятись. — Вони всюди можуть прослизнути. Мабуть, вони й не схожі зовні на відьом. І відьма, яка сюди прийде, знатиме напевно про заборону Барона, тож вона одягатиметься так, як відьма б ніколи не одяглась!

Жінка пильно на неї глянула:

— Оце так кмітливі умовиводи, — мовила вона врешті-решт. — З тебе б вийшла прекрасна ловчиня на відьом! Ти знала, що колись відьом палили на вогнищах? Який би в мене не був капелюх, він все одно доводить, що я відьма, так?

— Власне, жаба на вашому капелюсі теж дала мені підказку, — відповіла Тіфані.

— Взагалі-то, я ропух.

— Ви надто жовті, як на ропуха.

— Це я щось трохи прихворів, — пояснив ропух.

— І ви розмовляєте! — сказала Тіфані.

— Ваше слово проти мого, — квакнув ропух, ховаючись у паперових квітах. — Ви нічого не доведете!

— Сірників не маєш, правда? — спитала жінка.

— Не маю.

— От і добре. Просто перевіряю.

Знову запала мовчанка, і жінка зміряла Тіфані поглядом, наче щось вирішуючи подумки.

— Мене звати, — мовила вона врешті, — міс Тік. І я справді відьма. Це добре ім’я для відьми.

— Ви про нервовий тік? — запитала Тіфані, насупивши брови.

— Перепрошую? — холодно спитала міс Тік.

— Тік, — відповіла Тіфані. — Таке трапляється. Але скипидар допоможе…

— Я мала на увазі, що це ім’я звучить загадково, — пояснила міс Тік.

— О, ви про коаламбур [4] Тіфані познаходила в словниках багато слів, але бачила їх тільки на письмі і ніколи не чула, тож про вимову могла тільки здогадуватися. — Прим. авт. , чи то пак про гру слів, — сказала Тіфані. — У такому разі, краще б ви були міс Тик, дерево таке заморське, з твердою деревиною. Ось це б звучало «загадково», або ще краще — міс Цок…

— Бачу, ти не здашся без бою, — мовила міс Тік. — І переможця може й не бути.

— Ви справді відьма?

— Та годі вже, — урвала міс Тік. — Так, так, я відьма. Утримую тварин, що можуть розмовляти, а також не можу втриматись, щоб не виправляти помилки: не коаламбур, а каламбур, щоб ти знала. А ще в мене є небувалий інтерес до чужих справ і, так, гостроверхий капелюх !

— То можна відпустити пружину? — спитав ропух.

— Так, — відповіла міс Тік, усе ще уважно роздивляючись Тіфані. — Можеш відпустити.

— Люблю пускатись берега, — мовив ропух, підповзаючи до краю капелюха.

Почулося клацання, а тоді звук підйомного мосту — і центр капелюха поволі — з-поміж паперових квітів, що почали відпадати — ривками підійнявся вгору.

— Е-е-е-е… — вичавила зі себе Тіфані.

— У тебе є питання? — спитала міс Тік.

І на останньому оберті коліщаток вершечок капелюха зіп’явся догори, як крапка, поставлена над і.

— А звідки ви знаєте, що я не побіжу до Барона і все йому не розповім? — поцікавилася Тіфані.

— Бо у тебе нема ані найменшого бажання, — відповіла міс Тік. — Ти в захваті від того, що відбувається. Ти ж хочеш бути відьмою, я права? Ти, мабуть, хочеш політати на мітлі, авжеж?

— О, так!

Тіфані часто мріяла про політ на мітлі. Але міс Тік ураз опустила її на землю.

— Справді? Тобі подобається носити дуже-дуже товсті рейтузи? Повір мені, коли мені доводиться летіти, я одягаю дві пари вовняних рейтуз під низ і одні брезентові поверх, а це, запевняю, геть не жіночно, скільки мережива не приший. Там буває дуже холодно! Люди про це забувають. А ще є щетина. Не питай мене про щетину. Я не хочу про це говорити.