Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Люди здебільшого раді були їх бачити. Вони навчали дітей акурат, щоб заткнути їм рота, — в тому-то й вся суть, урешті-решт. Та зі села їх слід було випровадити до темряви, аби курей не покрали.

Сьогодні кольорові рундуки та намети розкинулись на полі одразу за селом. Попереду загородили високими полотняними стінами невеличкі квадратні площі, які пильно гляділи асистенти, аби ніхто, бува, не почув Науку задарма.

На першому наметі, який трапився Тіфані, висіла вивіска, на якій писало таке:

Тіфані одразу зрозуміла, що може він і собаку з’їв на головних земних масивах, але наука від вчителя зі сусіднього намету йому б пригодилась поза сумнівом:

Наступний намет задекорували історичними сценками — переважно то були зображення королів, які тнуть одне одному голови, але були ще схожі цікавинки на цю тематику. Вчитель, вбраний у червону, підбиту кролячим хутром, мантію, стояв при вході, почепивши на голову старого циліндра з увіткнутими в нього прапорцями. Він мав невеличкий мегафон і націлив його на Тіфані.

— Смерті королів крізь віки? — запропонував він. — Дуже освітній матеріал, багато крові!

— Та не дуже, — відповіла Тіфані.

— О, міс, вам слід конче знати, звідки ви родом! — сказав учитель. — Звідки ж бо вам знати, куди ви прямуєте?

— Я із древнього роду Болячок, — відказала Тіфані. — І я прямую подалі від вас.

Вона знайшла те, що шукала, у ятці з ілюстраціями тварин, серед яких, на її превелику радість, був верблюд.

На вивісці писало таке: Корисні істоти. Сьогодні: Наші Друзі Їжачки.

Вона задумалась, наскільки те річкове чудо могло бути корисним, і цей урок — то, здається, єдина нагода, щоб знайти відповідь на запитання. Декілька дітей сиділо на лавці в очікуванні уроку, але вчитель все ще стояв при вході і рекламував подію, в надії заповнити порожні місця.

— Привіт, дівчинко, — сказав він, і це була його перша велика помилка. — Ти хочеш знати все-все про їжаків, еге ж?

— Я вже знаю. Була у вас на занятті минулого літа, — відповіла Тіфані.

Чоловік придивився до неї уважніше, і усмішка вмить щезла з його обличчя.

— А, так, — сказав він. — Пам’ятаю. Це ти засипала мене тими… запитаннячками.

— І на сьогодні в мене теж є запитання, — відповіла Тіфані.

— Сподіваюся, вони не стосуються того, як родяться малятка їжаків? — поцікавився чолов’яга.

— Ні, — терпляче пояснила Тіфані. — Це стосується зоології.

— Зоології? Це довге слово, еге ж?

— Та ні, зовсім ні, — відповіла Тіфані. — Покровительство — ось це довге слово. А зоологія — то доволі коротке.

Вчитель прищурився. Діти на кшталт Тіфані — то справжня морока.

— Та ти розумниця, як я бачу, — зауважив він. — Та я не знаю жодного вчителя зоології у цих краях. Ветеринари є, зоологів — нема. Тебе цікавить якась конкретна тварина?

— Зеленозуба Дженні. Глибоководне чудовисько з великими іклами та кігтями, і очима, завбільшки з тарілку супу.

— Якого розміру? Ти маєш на увазі великі тарелі, на цілу порцію? З крекерами, чи, може, навіть з хлібними рулетиками? Чи ти про маленькі тарілочки, в яких подають пів порції до салату?

— Такі на вісім дюймів в діаметрі, — сказала Тіфані, яка ніколи в житті не замовляла ані супу, ані салату. — Я поміряла.

— Оце так загадка, — мовив вчитель. — Здається, такого не знаю. Воно точно не корисне. Ось у цьому я певен. Звучить як якась вигадка.

— Я теж так спершу думала, — сказала Тіфані. — Та все-таки я б хотіла довідатися про нього трохи більше.

— Ну, тоді спробуй піти до неї. Вона тут новенька.

Вчитель тицьнув пальцем на маленький намет в кінці ряду. Він був геть чорний і доволі обшарпаний на вигляд. Ані тобі вивісок, ані знаків оклику.

— Чого вона навчає? — спитала Тіфані.

— Важко сказати, — відповів вчитель. — Вона каже, що мисленню, але я уявлення не маю, як цього можна навчити. З тебе одна морквина, дякую.

Коли Тіфані підійшла ближче, то побачила маленьку записку, пришпилену до намету. Там писало літерами, більше схожими на шепіт, а не на крик:

Тіфані прочитала оголошення і усміхнулася.