Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Хтось, давно-давно, розфарбував малюнки квітів у книжці. На першій сторінці акуратним почерком писало «Сара Хник» — так звали бабуню до заміжжя. Вона, мабуть, вважала, що прізвище Болячка не далеко втекло від Хників.

А ще там була книжка «Казок про фей для чемних дітей» — така стара, що там усе римувалось.

Тіфані вилізла на стілець і дістала казки з полиці. Вона гортала сторінку за сторінкою, аж поки не знайшла те, що шукала — на мить вона завмерла і просто дивилась. А тоді відклала набік книжку, переставила крісло і відчинила креденс.

Вона знайшла там глибоку тарілку, взяла її і пішла до шухляди, дістала звідти кравецьку стрічку, якою мама користувалась, коли бралася до шиття, і поміряла тарілку.

— Гм-м, — сказала вона. — Вісім дюймів. Чому б так і не написати?

Вона зняла зі стіни найбільшу сковорідку — в такій можна зготувати сніданок на пів дюжини осіб — дістала солодощі зі слоїка на столику і поклала їх у паперову торбинку. А тоді взяла Погіршая — вкрай збентеженого і спохмурнілого — за забрьохану руку і попрямувала до потічка.

Там усе ще, здавалося, нічого не змінилося, але вона не дасть себе пошити у дурепи. Ані сліду не було від пстругів, і пташиного співу не було чутно взагалі.

Вона знайшла місцину на березі річки, де ріс кущ якраз потрібного їй розміру. А тоді, коло самої води, вбила кілок у землю — настільки глибоко, наскільки стало сил — і прив’язала до нього торбинку із солодощами.

— Цюці, Погіршаю, — гукнула вона.

Тіфані міцно вхопила сковорідку і сховалася за кущем.

Погіршай подріботів до торбинки із солодощами і спробував її дістати. Кілок стояв непохитно.

— Я хоцю піпі! — заверещав він, бо цей шантаж ще ніколи його не підводив. Товстими пальчиками він намагався розплутати вузлики на мішечку.

Тіфані пильно вдивлялася у водяну гладь. Темнішає? Зеленішає? Чи то просто водорості там на дні? А ті бульбашки — то, здається, просто пструг, хихоче собі?

Ні.

Вона вибігла із схованки, розмахуючи сковорідкою, наче битою. А верескливе чудовисько, що було виплигнуло з води, гучно бемкнулось об дно пательні.

Бемкнулось воно ефектно: айайайайай-ойойойойой , а це ознака того, що «бемц» вдався на славу.

Істота трохи побовталась на пательні — шматки зубів і кавалки зелених водоростей ляпнули у воду — а тоді ковзнула і занурилась у воду, пускаючи на поверхню великі бульбашки.

Каламуть осіла, і річка знову стала собою — мілкою, крижаною і з рінню на дні.

— Хоцю цюцю! — верещав Погіршай, який ніколи не чув і не бачив нічого, попри цукерки.

Тіфані розв’язала мотузку і дала йому солодощі. Він з’їв їх миттю, як завжди. Тіфані зачекала, поки він виблює, а тоді повела його додому, думаючи про все, що сталося.

А в очереті, при землі, перешіптувалися тихенькі голоски:

— Трясця, Бобцю, ти то бачив?

— Ая, видів. Руки в ноги і пігнали, тре повісти Великому, що ми здибали відьму.

Міс Тік бігла курною стежкою. Відьмам не подобається, коли їх хтось застає за біготнею. Це якось не професійно. Та й не гоже, щоб хтось бачив, як вони несуть щось, а в неї, як на зло, намет на плечах. По собі вона ще й слід залишала — хмаринку пари. Відьми ж бо сохнуть зсередини!

— Які в нього зуби! — пролунав загадковий голосок, але цього разу десь з-під її капелюха.

— Знаю! — відрубала міс Тік.

— А вона просто взяла і луснула його по голові!

— Знаю!

— Ось так!

— Так. Вражаюче! — сказала міс Тік.

Вона трохи захекалась. До того ж вони прийшли на нижні пагорби, а вона не найліпше давала собі раду на крейді. Мандрівні відьми люблять, щоб під ногами було твердо і надійно, а не м’яка порода, яку завиграшки проткнеш ножем.

— Вражає? — знову почувся голосок. — Та вона зробила з брата живця!

— Дивовижно, правда ж? — відповіла міс Тік. — Який гострий розум… о, ні…

Вона спинилася і слабосило притулилася до стіни, зведеної довкола поля.

— Що таке? Що таке? — запитував голос з капелюха. — Та я мало не випав!

— Це та клята крейда! Я вже її відчуваю! Я можу чарувати на твердій землі, на скелі — чудово, навіть на глині непогано… а от на крейді — ні в сих ні в тих! Я дуже чутлива до земних порід, аякже!

— На що ти натякаєш? — поцікавився голосок.

— Крейда… голодна порода. На крейді сил у мене небагато.

Власник голосу, все ще із сховку, пропищав:

— То тут тобі й кінець?

— Та ні! Магія моя тут не діє, ось і все…

Міс Тік на відьму не була схожа. Та більшість відьом не схожі, принаймні з тими мандрівними так. Скидатися на відьму — то небезпечно, особливо, якщо доводиться мандрувати поміж неуків. І саме тому вона не носить окультних прикрас, не має сяючого магічного ножа чи там срібного кубка, з облямівкою маленьких черепків, не носить мітли, з якої сиплються іскри — усіх тих ознак, за якими можна впізнати відьму. В кишенях її ніколи не було більше декількох чарівних штучок — ну, може, якась шворка, монетка-дві, та й, ясна річ, оберіг.