Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Стара келда сказала, що Королева не завдасть шкоди малому, — сказала Тіфані. — Правда ж?

Нак Мак Фіґлі не вміють нічого приховувати, вони — як розгорнута книжка. Книжка з малюнками про Песика-Плямчика і Червоний М’ячик, тексту там небагато — одне-два короткі речення на сторінку. В них усе було написано на обличчі і от зараз теж:

— Абодайго, хоч би вона не питаласі про то, шо ми не хочемо розповідати…

— Правда чи ні? — повторила запитання Тіфані.

— Ая, — відповів Пограб поволі. — Вона тобі не збрехала. Крулева намагаєсі бути доброю, але вона не знає як. Вона ж ельф. До людей їм діла нема.

— А що буде, якщо ми його не повернемо назад?

І знову на обличчях фіґлів було написано «ну навіщо ці питання, га».

— Повторюю питання… — сказала Тіфані.

— Наважуся пр-р-рипустити, що вона його відпустить, — відповів Вільям. — І він буде все ще малям. Тут же ніщо не р-р-росте. Ніхто не дор-р-рослішає.

— То він у безпеці?

Пограбуйкові слова застрягли в горлі, а те, на що він спромігся, було схоже на «ая», що бореться із мозком, який натомість хотів би сказати «ні».

— Ану швидко кажіть, що ви приховуєте! — вигукнула Тіфані.

Дурноверхий Вулі заговорив першим:

— Та чимало всього, — сказав він. — Наприклад, те, що свинець закипає при…

— Чим далі вглиб краю, тим повільніше тут йде час, — випалив Пограб. — Роки минають як дні. Не мине й декількох місяців, як твій малий набридне Крулеві. А тут, де час повільний і тєжкий, декілька місяців — то сама розумієш… Коли він вернесі у світ смертних, ти вже будеш бабця старенька, а може, тебе і не буде. Якби в тебе були дітиска, то ти їх попередь, шоб трималися подалі від малого заслиненого вар’ята, шо гоне пагорбами і просе цюців, бо то їхній вуйцьо Погіршай. Але і то не найгірше, нє. Якщо довго жити уві сні, то можна з’їхати з котушок: то вже не так легко прокинутисі і включитисі в нормальне життя…

Тіфані витріщилася на нього, не вірячи власним вухам.

— Таке вже тр-р-раплялося р-р-раніше, — сказав Вільям.

— Я його поверну додому, — тихо мовила Тіфані.

— В тому ми сі не сумніваємо, — відповів Пограб. — І ми з тобов: куди ти, туди й ми. Нак Мак Фіґлі ніц не бояться!

Фіґлі радісно заволали, але синява курява поглинула радісний клич, принаймні, так здалось Тіфані.

— Крім правників, — встиг втулити свої дві слові Дурноверхий Вулі, перш ніж Пограб затулив йому рота.

Тіфані відшукала сліди копит і пішла вслід.

Вона йшла і спостерігала, як дерева на очах стають усе справжнішими і справжнішими, а тоді вона озирнулась.

Нак Мак Фіґлі йшли слід-у-слід за нею. Пограб підбадьорливо їй кивнув. Сліди її ніг обернулись на ямки в снігу, а довкола них поросла трава.

Ці дерева діяли їй на нерви. Те, як усе довкола змінювалося, лякало її чи не більше, ніж усілякі чудовиська. Чудовисько можна вгатити сковорідкою, а ліс — ні. А їй так кортіло когось добряче гепнути…

Тіфані спинилась і відгорнула сніг з коріння — на якусь мить там, під сподом, не було нічого, окрім сірості. На очах коріняки розростались і набували барви. А тоді все завмерло, наче так було завжди.

Ось це лякало набагато сильніше, ніж гончаки.

Гончаки — це просто собі чудовиська. Їх можна побороти. А ось це… аж моторошно…

Тіфані вирішила копнути глибше і дати хід Заднім Думкам. Вона відчувала, як у ній проростає страх — шлунок обернувся на розпечено-червоний згусток, брови спітніли. Але це… нелогічно. Вона спостерігала за своїм страхом, а отже, якась частка її «я» не боялася.

Проблема в тому, що ноги якраз належали до того лякливого «я». Тож треба пильнувати.

І ось тут усе пішло коту під хвіст. Страх її здолав: вона у чужому світі, навколо чудовиська, за нею хвостиком плентається сотня маленьких блакитних злодіїв. І… чорні псиська. Вершник без голови. Чудовиська в річці. Вівці літають по полю. Голоси з-під ліжка…

Її охопив жах. Але це б не була Тіфані, якби не кинулась йому назустріч із високо піднятою… сковорідкою. Треба пробратися крізь ліс, знайти Королеву, забрати брата і забратись звідси геть! Позаду почувся галас…

Тіфані прокинулась …

Снігу навкруги не було, натомість була біла постіль і побілена стеля її спальні. На мить вона завагалась, вдивляючись у стелю, а тоді зазирнула під ліжко.

Там був тільки нічний горщик. Коли Тіфані відчинила дверцята лялькового будиночка, то не знайшла там нічого, окрім двох іграшкових солдатиків, плюшевого ведмедика і ляльки без голови.