Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Розлущ горіх! Не дивись на мене, просто розлущ горіх!

Хлопець здивовано закліпав.

— Що ти йому там шепочеш? — різко кинула Королева.

— Я попрощалася з ним, — відповіла Тіфані, міцно обіймаючи брата. — Я не віддам тобі брата, чим би ти мені не погрожувала!

— А ти знаєш, якого кольору твої нутрощі? — спитала Королева.

Тіфані мовчки заперечно кивнула.

— А зараз дізнаєшся, — відповіла Королева, солодко усміхаючись.

— Ти не така могутня, як із себе вдаєш, — сказала Тіфані.

— Ти знаєш, ти маєш рацію, — відказала Королева. — Щоб таке зробити, слід володіти дуже могутньою магією. Та я можу змусити тебе повірити, що я з тобою зробила… щось жахливе. Більшого й не треба, моя люба дівчинко. Ну що ж, благай пощади, а то потім буде пізно.

Тіфані завагалась, а тоді сказала:

— Ні, не благатиму.

Королева нахилилася до неї. Її сірі очі заповнили собою увесь світ.

— Це буде незабутньо, — сказала вона.

— Сподіваюся, — відповіла Тіфані. — Лущ горіх!

На мить Королева спантеличилась: вона погано реагувала на раптові повороти.

— Що?

— Ага, добре, — пробубнів Роланд.

— Що ти сказала? — запитала Королева, коли хлопчик побіг до чоловіка з молотом.

Тіфані копнула Королеву в ногу. Відьми так не роблять, але хай буде — так роблять дев’ятирічки! Може, вона б і хотіла придумати щось краще, але ж черевики в неї важкі, і копняк вдався на славу!

Королева вхопила її за плечі і потрясла нею:

— Навіщо ти це зробила? — спитала вона. — Чому ти не слухаєшся мене? Всім було б так добре, якби вони мене слухались!

Тіфані витріщилася на Королеву. Її очі все ще були сірі, але зіниці скидалися на срібні дзеркала.

«Я знаю, хто ти, — пролунали в голові Дуже Задні Думки. — Ти — та, хто нічого не вчиться. Ти нічого не знаєш про людей. Ти… дитина, яка просто постаріла».

— Хочеш цюцю? — прошепотіла Тіфані.

Позаду почувся вереск. Тіфані вивернулася від Королеви і побачила Роланда, що відчайдушно намагався вирвати молот з рук чоловіка: він таки спромігся вибороти молот і замахнувся ним над головою так, що звалив наповал ельфа позад себе. Молот ось-ось мав гепнути вниз, але тут…

Королева смикнула її різко і засичала:

— Цюцю? Я тобі покажу цю…

— Абодайго! Крулева! Вона схопила келду! Стара карга!

— Ні крулевам! Ні панам! Нак Мак Фіґлі!

— Порву, як мавпа газету…

— Хапаймо її!

Тіфані, либонь, єдина особа в усіх відомих світах, котра зраділа, почувши галас Нак Мак Фіґлів.

Вони висипалися невпинним потоком із розлущеного горіха.

Дехто досі був у смокінгу та краватці-метелику. Дехто встиг передягтися у кілт. Та всі без винятку були у войовничому настрої і, щоб не гаяти часу та настрою, гамселили один одного.

На галявині стало… голо. Справжні чи не дуже, але люди бачили біду і втікали подалі, коли на них сунула гуркітлива хмара, що невпинно кляне, лається і борюкається в куряві, мелькаючи рудими чупринами і блакитними тільцями.

Тіфані вирвалася від Королеви й, обіймаючи Погіршая, побігла у траву, щоб за усім цим спостерігати здалеку. Великий Ян промчав повз, несучи над головою ельфа, що намагався щосили вирватися. А тоді він спинився і підкинув його високо-високо в небо.

— І-і-і-і-і гу-у-уп, на голову сі приземлило! — верескнув Великий Ян, знову радісно кинувшись у бій.

Нак Мак Фіґлів годі було ані затоптати, ані розчавити. Вони атакували групами, вилазячи один одному на спини, щоб верхній забіяка міг врізати противнику кулаком, — а краще — головою, прямісінько в писок. А коли ворог опинявся на землі, то вже справа техніки — закопати його ногами.

Нак Мак Фіґлі мали свою тактику: наприклад, вони завжди обирають найбільшого ворога. Пограбуйко якось сказав, що в них легше поцілити кулаком. А ще — малолюдки ніколи не зупиняються. І вороги просто виснажуються, і все. Це щось на кшталт атаки войовничих ос з отакенними кулачиськами!

Вони не одразу зрозуміли, що вже нема з ким воювати, — всі поборені. Вони ще трохи погамселили один одного, а тоді вгамувались і взялись обшукувати кишені полеглих — а раптом там є пара копійок?

Тіфані підвелася.

— Не зле, не зле, браття, — сказав Пограб, озираючись довкола. — Дали ми їм прикурити і навіть не прийшлосі читати поезію!

— Як ви опинилися в горісі? — спитала Тіфані. — Ніяк не доберу…

— Це був єдиний вихід, — відповів Пограбуйко. — Вхід мав бути відповідний. То є тєжко — найти дорогу уві сні.