Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Особливо, як си троха макнув писок, — сказав Дурноверхий Вулі, широко всміхаючись.

— Що? Ви напилися? — спитала Тіфані. — Я боролася з Королевою, а ви тим часом пиячили в пабі?

— Та яке, ти шо! — вигукнув Пограб. — Ти пам’ятаєш той сон про бал? Ти там ще така гарна була, в сукенці пишній? То ми там застрягли.

— Але ж я вбила дрімку!

Пограб трохи завовтузився:

— Ну, — сказав він, — ми не так легко вибралися, як ти. То було троха довше.

— Поки всьо не вихлебтали, — пояснив Дурноверхий Вулі.

Пограб на нього люто зиркнув:

— Я б це так не формулював!

— То сон не скінчився, так? — спитала Тіфані.

— Поки хочеш пити, то де сі скінчит! — пояснив Дурноверхий Вулі. — Але там не тільки пійло було, ще всі ка‑на-пе.

— Але ж ви казали, що їсти і пити уві сні не можна, а то там залишишся назавжди! — вигукнула Тіфані.

— Та, но не для всіх так є, — відповів Пограбуйко. — Нам то не страшно. Нам усе одно, де їсти і пити. Нема такого місця, з якого ми не виберемося.

— Нє, но в пабі ми можемо застрягти надовго! — втрутився Великий Ян.

— Ая, — радісно погодився Пограб. — Іноді, щоб вийти з пабу, то треба докласти чимало зусиль, то є так.

— А де ж Королева? — спитала Тіфані.

— А, вона… та змилась, як тільки ми з’явилися, — відповів Пограб. — І нам час, панно, а то зара сон сі змінить, — він кивнув на Погіршая. — То твій малий? Ото кусень смаркача!

— Хо-о-очу-у-у цю-ю-ю-цю-ю! — заверещав Погіршай, увімкнувши авторежим «цукерка».

— Дулю з маком тобі під ніс! — відповів Пограб. — Ану вгамуйся і злазь з рук, тюпцяй за нами своїми ногами! Час звідси забиратись!

Тіфані розтулила було рота, щоб заперечити, але стулила, коли Погіршай, що на мить замовк від здивування, радісно захихотів:

— Які файні! Малюсі-сі-сікі!

— Ну, все, — сказала Тіфані. — Почалося… Тепер він ніколи не замовкне.

Та вона здивувалася не на жарт, бо раніше Погіршай так завзято цікавився лише желейними ведмедиками.

— Пограбе, в нас тут один справжній знайшовсь! — кликнув малолюдок.

Тіфані вжахнулась, побачивши, як Нак Мак Фіґлі тримають за голову непритомного Роланда, що лежав горілиць на землі.

— А, то той хлопчина, що був з тобов нечемний, — відповів Пограб. — То він хтів гепнути Великого Яна молотком по голові. То він зле придумав. І що з ним тепер робити?

Трава затремтіла. Світло потьмяніло. І раптом похолоднішало.

— Ми не можемо його тут просто лишити! — сказала Тіфані.

— Добре-добре, беремо із собою, — відповів Пограб. — Рушаймо!

— Малюсі-сі-сі-кі! — радісно верещав Погіршай.

— Боюсь, це так буде цілий день, — пояснила Тіфані. — Перепрошую.

— Біжіть до переходу, — наказав Пограбуйко. — Ти бачиш двері?

Тіфані розгублено озирнулась. Холодний вітер дошкуляв нестерпно.

— Ось двері! — скомандував Пограбуйко.

Тіфані закліпала і різко метнулась навкруги.

— Е-е-е-е, — вичавила вона.

Дар слова, що був прокинувся, коли вона вступила у словесну сутичку з Королевою, вперто не хотів повертатися. Тіфані спробувала зосередитись. Та цей запах снігу…

Безглуздо звучить — запах снігу. Це ж просто замерзла вода. Та прокинувшись вранці, Тіфані непомильно знала, що вночі сніжило.

Сніг пах, наче з олов’яним присмаком. Так, так, олово на смак — достоту, як сніг на запах.

Тіфані відчула, як її мозок скрипить від натуги. Якби вона спала, то вже б прокинулася. Не бігти, навіщо. Уві сні всі кудись біжать. Та там є якась стежка… вузька і геть біла.

Тіфані заплющила очі і подумала про сніжно-білу хрустку постіль. Вона зосередилася на відчуттях. Треба зосередитись і прокинутись…

Таки сніг під ногами.

— У правильному напрямку йдеш, — сказав Пограбуйко.

— Я вибралася! — вигукнула Тіфані.

— Ага, бо вихід — в голові! — крикнув Пограб. — Вперед!

Тіфані відчула, як її підіймають догори. А поруч, на маленьких блакитних ніжках малолюдків, плив над землею Роланд.

— Не спинятися, поки ми звідси не виберемося! — скомандував Пограб. — Фіґлів не здолати!

Вони помчали по снігу. Попереду бігли ті, хто не мали ніякої ноші.

Небавом Тіфані озирнулась і побачила, як ширяться клубами блакитні тіні. Тіні гуснули і темніли.

— Пограбе…

— Ая, я бачу, — сказав Пограб. — Побігли!

— Пограбе, тіні нас наздоганяють!

— Та бачу!

Сніг колов обличчя. Дерева мелькали і розпливались. Ліс миготів. Та тіні вже склубилися на стежці і тепер більше скидалися на густий туман, крізь який так просто не пройти.