Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— А чому б тобі не нести малого? — спитав з надією в голосі Пограб.

— Малю-сі-сі-сі-кі! — лопотів Погіршай.

— Погіршая несеш ти, — відрубала Тіфані коротко, хоч насправді хотіла сказати приблизно таке:

«Я не певна, що все спрацює. Йому буде безпечніше з тобою. Сподіваюся, я прокинуся у своїй спальні. Це було б так добре — прокинутися у своїй спальні…»

«Звісно, якщо ви всі там опинитесь, то буде не дуже зручно, але це краще, ніж опинитися віч-на-віч з Королевою, що не кажіть…»

Позаду щось зашурхотіло. Озирнувшись, вона побачила, що море от‑от зникне — вода відходила напрочуд швидко. На її очах скелі та купи водоростей оголилися на дні і тепер стирчали — самітно і сухо.

— О, все гаразд, — сказала вона. — Я знаю, що це. Це відплив. Море так робить. Воно припливає і відпливає щодня.

— Справді? — спитав Пограб. — Дивина та й годі. Наче вода з ванни витікає через злив.

За п’ятдесят ярдів від них останні струмочки води зникли за обривом. Фіґлі вже попрямували туди — подивитися, що ж там таке.

На мить Тіфані охопило щось схоже на паніку, але не зовсім: це було щось значно повільніше і гидкіше, ніж паніка. Почалося все з їдкого сумніву, а тоді пролунало ключове: а хіба відплив буває таким стрімким?

Вчитель («Дива Прероди, За одне ябко») не вдавався в деталі. Та ось на дні б’ється в агонії риба. Скільки ж то риби гинуло б щодня з такими відпливами!

— Треба бути пильними… — сказала вона, йдучи слідом за Пограбом.

— А то чого? Вода повернеться, чи шо? — спитав він. — Коли б вона мала повернутися, до речі?

— Е-е-е… мабуть, за пару годин… — сказала Тіфані, відчуваючи, як загальмована огидна паніка наростає. — Та це не точно…

— Та то море часу! — вигукнув Пограб.

Вони дійшли до краю, де вже зібралися усі фіґлі. Тонесенькі струмки води ще вилися в них попід ногами, стікаючи за край.

Внизу була наче якась долина. А вдалині, ген-ген за багато миль звідти, виднілася осяйна смужка моря.

А на ній — уламки кораблів. Безліч уламків. Галеони, шхуни і кліпери, поламані щогли, обірваний такелаж, дірявий фюзеляж — все лежить жужмом у калюжці, що колись була бухтою.

Нак Мак Фіґлі, всі як один весело захоплено ойкнули:

— Затоплені скарби!

— Золотце!

— Злитки золота!

— Коштовності!

— А чому ви вирішили, що там є скарби? — спитала Тіфані.

Нак Мак Фіґлі враз сконфузились, наче вона бовкнула якусь дурничку, скажімо, що скелі літають!

— Та мусять бути! — відповів Дурноверхий Вулі. — А то чого б вони потонули?

— Авжеж, — підтакнув Пограб. — На потонулих кораблях має бути золото, а то хто б туди спускався, щоб битися з акулами і восьминогами! Викрасти скарби з дна океану — та це найкраща у світі крадіжка!

Тут Тіфані охопила щонайсправжніша паніка!

— Це ж маяк! — сказала вона, показуючи рукою позад себе. — Розумієте? Маяк світить, щоб кораблі не налетіли на скелі. Так? Ясно вам? Це ж пастка! Королева десь тут!

— А може, ми тако швиденько збігаємо і одним оком глянемо, що там у корабликах? — спитав боязко Пограб.

— Нізащо! Бо… — Тіфані глянула вгору. Вдалині щось зблиснуло. — Море… повертається…

Те, що скидалося на хмарку ген за небокраєм, стрімко більшало і наближалося, поблискуючи на сонці. Навіть гул уже було чутно.

Тіфані помчала до берега, вхопила Роланда попід руки і потягла його до маяка. Вона озирнулась і побачила, що фіґлі все ще стоять і, роззявивши рота, витріщаються на велетенську хвилю припливу.

Погіршай був з ними — він захоплено дивився на хвилю і нахилявся вперед, щоб бавитися з фіґлями.

Ця картина в’їлась їй в пам’ять: хлопчик і малолюдки, стоять до неї спиною, вдивляючись захоплено у гуркітливу осяйну стіну води, що вже затулила собою пів неба.

— Ну ж бо! — закричала Тіфані. — Це не відплив був, це все робота Королеви!

Хвиля підняла потонулі кораблі, і вони закрутились у вирі.

— Ходімо!

Тіфані взяла Роланда попід руки і, шпортаючись об каміння, почвалала до маяка… позаду вирувало море…

…на мить світ осяяло білим світлом… і під ногами захрустів сніг.

Навколо була тиша і холод земель Королеви. Навкруги — ні душі, лиш тільки сніг і, ген-ген, здаля виднівся ліс. Над ним нависали важкі чорні хмари.

Попереду, — так далеко, що ледь-ледь вдавалося розгледіти, виднілася якесь радісне марево — зелене торфовисько, камені — і все залите місячним сяйвом.

Це брама додому, тільки по той бік.

Тіфані відчайдушно шарпнулася назад.