Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

Але й винагорода та сама. Цей дар не під силу жодній людині. Можна увесь день поспіль розглядати квітки, але ж робота сама себе не зробить! Воно й не дивно, що ми живемо, наче в мріях, бо хто ж це витримає — жити і бачити світ наяву, таким, який він є насправді?

Тіфані набрала повні груди повітря і підняла Королеву із землі. Тіфані бачила, що навколо коїться, але ті чудовиська зі світу снів її не зачіпали. Вона — справжня і вона наяву. Такою справжньою вона ще не була ніколи. Вона відчувала все нараз, тож доводилося навіть захищатися від шквалу відчуттів.

Королева була не важчою за маля. Вона відчайдушно змінювала личини просто в обіймах Тіфані — то вона була чудовиськом, то небаченим звіром з кігтями та щупаками. Та врешті-решт вона обернулася на маленьку сіреньку істоту, схожу на мавпочку, — з великою головою і круглими очицями. Вона засапалась, і її маленька запала грудка то здіймалася, то опускалася від частого дихання.

Тіфані підбігла до каменів. Арка все ще стояла на місці. «Вона ніколи не падала», — подумала Тіфані. Королева безсила, нема в неї ніяких чарів, самі фокуси. Убогі фокуси.

— Тримайся звідси подалі, — сказала Тіфані, ступаючи у прохід між каменями. — Ніколи не повертайся. Ніколи не зазіхай на моє.

Істота була така слабка і мала, наче немовля, що Тіфані додала:

— Сподіваюся, десь є хтось, хто за тобою заплаче. Сподіваюся, Король повернеться.

— Тобі мене шкода ? — вишкірилася істота, що колись була Королевою.

— Так, трохи, — відповіла Тіфані. «Так, як Міс Жін Робінсон», — подумала вона.

Вона поставила істоту на землю. Вона поклигала геть по снігу, озирнулася і враз знову обернулася на прекрасну Королеву.

— Тобі не перемогти, — мовила Королева. — Завжди є шпарка, в яку я прослизну. Людям сняться сни…

— Іноді ми таки прокидаємося, — відказала Тіфані. — Не повертайся… а то пожалкуєш…

Тіфані зосередилася на каменях, і крізь отвір тепер виднівся тільки навколишній краєвид.

«Треба придумати, як закрити перехід назавжди», — пролунали в голові Задні Думки. Хоча, ні, це вже були Дуже-Дуже Задні Думки.

В голові роїлося від думок. Вона відійшла подалі і сіла на траву, обійнявши коліна. «Уяви-но собі, якщо це не мине, — думала вона. — Довелося б носити беруші і затички до носа, насунути на голову великий чорний капюшон, і то б не було спокою із тим суперзором і суперсприйняттям…»

Вона зажмурилась, а тоді — зажмурилася ще сильніше.

Вона відчула, як сили покидають її. Це було наче поринати у сон, вислизаючи з явної яви у звичайний буденний стан… яви. В очах рябіло і мутніло.

«Ось так ми й живемо, — подумала вона. — Ми сновигаємо у напівсні, бо у явній яві жити неможливо…»

Хтось постукав їй по черевику.

— Гей, ти куди пропала? — гукнув Пограб, витріщившись на неї. — Ми от‑от мали завдати прочуханки юристам, зирк, а тебе нема, і Крулеви нема!

«Сни у снах, — думала Тіфані, обперши голову на лікті. — Та снам кінець: ось Нак Мак Фіґлі, і вони, поза всілякими сумнівами, справжні».

— Все позаду, — озвалася вона.

— Ти її закатрупила?

— Ні.

— То вона повернеться знову, — сказав Пограб. — Вона така тупа. У снах мудра, але, повір мені, тупа, як пень.

Тіфані кивнула. В очах вже не мигтіло. Явна ява минулася, як і сон.

Та вона пам’ятатиме, що то був не сон.

— Як ви втекли від тієї гігантської хвилі? — спитала Тіфані.

— Та, ми фест бігуни, — відповів Пограб. — І маяк там був моцний. Води набігло — най то качка копне!

— Акули приплили, та й таке, — додав Не-Такий-Як-Середній-Джок-Але-Більший-За-Малого-Джок-Джока.

— Ага, пару акулок було, — здвигнув плечима Пограб. — І восьминожки були…

— То був молюск, — виправив його Вільям-співець.

— І ми його пустили на кебаб, — сказав Дурноверхий Вулі.

— Малюсики-фіґлюсики! — верескнув Погіршай, осяяний раптовим спалахом красномовства.

Вільям ввічливо кахикнув і сказав:

— Велика хвиля винесла на берег мор-р-ре затонулих кор-р-раблів зі скар-р-рбами. То ми трохи затрималися на грабіж…

Нак Мак Фіґлі показали їй пригорщі золотих монет та коштовного каміння.

— Це справжні коштовності, ви впевнені? — спитала Тіфані. — Казкове золото на ранок обертається на порох!

— Ая? — спитав Пограб. Він задивився кудись у далечінь. — Ну, хлопці, ви чули, що сказала келда? В нас є пів години, щоб то все спродати!

— То ми пішли? — спитав він уже тепер у Тіфані.