Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Думки? Ні, — сказала Дощевіск, сідаючи на мітлу. — Вираз обличчя — так. Йди-но сюди, юна міс.

Тіфані слухняно підійшла.

— Вчитися відьомства, — почала вона. — Це зовсім не те саме, що вчитися в школі. Спершу тобі дають тест, а тоді вже ти роками з’ясовуєш і вивчаєш, як тобі вдалося його скласти. Це, певною мірою, як у житті, — вона делікатно взяла Тіфані за підборіддя і подивилася їй просто в очі. — Бачу, що ти розплющила очі.

— Так.

— Це добре. Не всім вдається бачити по-справжньому. Часи грядуть бентежні. Тож тобі це вміння знадобиться.

Вона махнула рукою, обвела колом волосся Тіфані, а тоді підняла руку над її головою, злегка поклацуючи і перебираючи пальцями. Тіфані піднесла руки до голови. На мить їй здалося, що там усе, як і було раніше, а потім вона намацала… щось. Наче відчуття якесь: якщо не знати, що воно там, то й не знайдеш.

— Там справді щось є? — спитала вона.

— А хто його зна, — відповіла відьма. — Це віртуальний гостроверхий капелюх. Ніхто, крім тебе, не знатиме, що він на тобі. Можливо, так тобі буде легше.

— Тобто, він існує тільки в моїй голові? — спитала Тіфані.

— У тебе в голові багато всього. І це не означає, що воно несправжнє. Краще не вдаватися в зайві роздуми.

— А що трапилося з ропухом? — поцікавилася міс Тік, яка таки вдавалася у роздуми.

— Він лишився жити з вільними малолюдками, — відповіла Тіфані. — З’ясувалося, що він колись був адвокатом.

— Ти дала Нак Мак Фіґлям адвоката? — перепитала місіс Оґґ. — Та вони цей світ догори дриґом перевернуть! Хоча, мати дриґ не так уже й погано!

— Сестри мої, дорога зве, — сказала міс Тік, що вже сиділа на мітлі позаду місіс Оґґ.

— Навіщо так урочисто, — дорікнула місіс Оґґ. — Це вам не театр. Бувай, Тіфі! До скорої зустрічі!

Вона обережно здійняла ніс мітли в повітря. Мітла Дощевіск ледь чутно попискувала. Звук був дуже схожий на той, що супроводжує підйом гостроверхого капелюха міс Тік. А тоді мітла зробила бр-р-р-ру-у-у-ум!

Дощевіск зітхнула:

— Ох, ці гноми! Казали, що полагодили! В гномській майстерні вона й справді завелася одразу…

Здаля почувся тупіт копит. Напрочуд швидко Дощевіск зістрибнула з мітли, вхопила її міцно обома руками і побігла по траві, аж спідниця метлялася.

Тільки цяточка вдалині виднілася, коли батько Тіфані вигулькнув з-за пагорба. Він їхав верхи на їхньому робочому конику з ферми. Він так поспішав, що навіть не встиг взути конячку у шкіряні захисні ногавки, і тепер вона виривала залізними підковами чималі, із супну тарілку [8] Приблизно 11 дюймів у діаметрі. Цього разу Тіфані їх не поміряла. — Прим. авт. , шматки торфу.

Коли батько спішився з коня, Тіфані почула приглушене бр-р-р-р-ру-у-ум позад себе.

Вона здивувалася, побачивши, що він усміхається і плаче водночас.

Все скидалося на сон.

Тіфані зрозуміла, що це дуже зручна відмовка: нічого не пам’ятаєш, все, як уві сні. Не пригадую, наснилося, мабуть.

Барон теж радів, але свято вірив у те, що Королева, ким би вона там не була, викрадала дітей, а Роланд її переміг і, само собою, допоміг цим двом бідолашним діткам повернутися додому.

Мама наполягла вкласти Тіфані спати, хоча й на дворі був білий день. Власне, Тіфані не заперечувала. Вона стомилась і лежала під ковдрою — у рожевому світі марева, на межі сну і яви.

Вона чула, як унизу тато розмовляв з Бароном. Вона чула, як вони намагалися зрозуміти, що трапилося, і натужно силуються виснувати цілісну історію тих загадкових подій. Звісно, дівчинка дуже смілива (це слова Барона), але ж їй дев’ять, так? Вона навіть не вміє мечем орудувати! А Роланд брав уроки фехтування в школі…

І так вони балакали. Коли Барон пішов, Тіфані чула, як мама з татом продовжили розмову. Наприклад, про те, що Щуроміх тепер чомусь спить на даху.

Тіфані лежала в ліжку і вдихала запах мазі, якою мама помастила їй скроні. Мабуть, вона забилась, сказала мама, побачивши, як Тіфані увесь час обмацує голову.

Отже… червонопикий Роланд тепер великий герой, еге ж? А вона — дурненька принцеска, що підвернула ногу і тільки те й робить, що падає непритомна? Це так несправедливо!

Тіфані сягнула по невидимий капелюх, який вона поклала на столик коло ліжка. Мама залишила їй горнятко бульйону на столику, але він там так і стояв — неторкнутий. Тіфані намацала шершавий край крис капелюха.

«Ми ніколи не просимо винагороди, — подумала вона. — До того ж це моя таємниця». Ніхто більше не знає про вільних малолюдців. Хіба Погіршай бігає по хаті, обмотавшись скатертиною, наче кілтом, і кричить: