Терри Пратчетт - ВІльні малолюдці

— Малюсики! Зара як буцну в черевик!

Та місіс Болячка так тішилася, що він знайшовся і що він цікавиться ще чимось, окрім солодощів, що пропускала повз вуха, що він вигукує. Ні, розповідати нікому не можна. Ніхто їй не повірить, а як і повірять, то підуть розкопувати курган малолюдків! Вона такого не допустить.

Що б зробила Бабуня Болячка?

Бабуня Болячка мовчала б. Бабуня Болячка часто мовчала. Вона просто усміхалася і пахкала люлькою. І чекала слушної нагоди…

Тіфані усміхнулася. Вона не спала і це їй не наснилося. Минув день.

А тоді — ще один.

І ще. Дощило. Тіфані спустилася до кухні, коли там не було нікого і взяла з полиці статуетку пастушки. Вона поклала її у мішок, тихцем вислизнула з дому і побігла на пагорби.

Грози оминали Крейдокрай — пагорби розсікали хмари надвоє, наче ніс корабля. Та коли Тіфані добралася до старої груби і чотирьох залізних коліс, коли вирізала шмат дерну та обережно видзьобала місце для порцелянової фігурки, а тоді поклала дерен на місце… задощило так, що дерен мав би прижитися. Вона подумала, що так правильно. Тіфані була певна, що запахло тютюном.

А тоді вона попрямувала до кургану малолюдків. Вона тривожилась: вони ж там, то навіщо йти перевіряти, чи це так… це буде скидатися на сумніви, еге ж? Фіґлі — люди зайняті. Роботи в них багато. В них жалоба за старою келдою.

Так вона себе переконувала. Вона туди йде не тому, що боїться, що насправді в норі живуть кролики, а не малолюдки. Зовсім не тому.

Вона — келда. В неї є обов’язки.

Лунала музика. Почулися голоси. А коли вона заглянула у темряву нори, запала тиша.

Тіфані обережно дістала пляшку «Спеціальної овечої настоянки» і вкинула її в темряву. Тіфані відступилась, і до неї долинули відголоски музики. Вона помахала канюку, що ліниво намотував круги попід хмарами, і навіть не сумнівалася, що крихітна цяточка-канюк помахала їй у відповідь.

Четвертого дня Тіфані збивала масло і поралася по хазяйству. Та у неї був помічник.

— А тепер піди погодуй курчат, — сказала вона Погіршаю. — Що ти маєш зробити?

— Дати гам-гам ціп-ціпкам, — відповів Погіршай.

— Курчатам, — розлютилася Тіфані.

— Курчатам, — слухняно виправився Погіршай.

— І носа витри, тільки не об рукав! У тебе ж для цього є хустинка. Як повертатимешся, то спробуй, чи зможеш принести поліно, гаразд?

— Ая, абодайго! — пробубнів собі під ніс Погіршай.

— А яке слово ми не говоримо? — спитала Тіфані. — Ми не говоримо…

— «Абодайго» ми не говоримо, — буркнув Погіршай.

— Особливо, якщо поруч є хто?

— Як поруц є мама, — відповів Погіршай.

— От і чудово. А як з усім впораємося, то підемо до річки.

Погіршай зрадів такій перспективі.

— А малюсики? — спитав він.

Тіфані завагалася з відповіддю.

Вона не бачила фіґлів, відколи повернулася додому.

— Можливо, і вони там будуть, — відповіла вона. — Та вони, мабуть, зайняті. Їм слід знайти нову келду, і… зайняті вони. Я так гадаю.

— Малюсики геп по довбешці, нагла морда, абодайго переверне і гепне, — радісно горлав Погіршай.

— Побачимо, — відповіла Тіфані, відчуваючи на своїх плечах увесь тягар батьківства. — А тепер — йди-но погодуй курей і збери яйця.

Коли він причимчикував назад, несучи повен кошик яєць, Тіфані виклала одне полінце масла на мармурову плиту і взяла лопатки, щоб надати йому форму… масла. Коли полінце буде вигладжене на гладко, вона проштампує його дерев’яним штампом. Людям подобається декороване візерунком масло.

Коли вона формувала масло, то побачила, що хтось стоїть на порозі. Вона озирнулася.

То був Роланд.

Він дивився на неї — обличчя ще більше розчервоніле, ніж зазвичай. Він крутив у руках свого непристойно дорогого капелюха, достоту, як колись це робив Пограб.

— Чого тобі? — спитала Тіфані.

— Слухай… ну, той… я …е-е-е, — затинався Роланд.

— Так?

— Слухай, я не хотів, я не мав наміру брехати, — мекав він. — Але тато сам зробив висновок, що я герой, і не хотів слухати, коли я намагався пояснити… як ти…

— …допомогла тобі? — підказала йому Тіфані.

— Так… Тобто, ні! Він сказав, що тобі пощастило, що я там був, він сказав…

— Це не має значення, — обірвала його Тіфані, беручись за лопатки для масла.

— І він усім розповідає, який я відважний і всяке таке…

— Я сказала, що це не має значення, — відповіла Тіфані. Лопатки пац-пац-пац-кали по свіжому маслі.

Роланд розтулив було рота, але одразу стулив: