Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Прокинувшись і збагнувши, що він летить серед зграї слизьких безликих літунів, Картер пригадав гасло, яке йому назвали упирі, і пролопотав його так гучно, як лише міг, перекрикуючи свист вітру і шум польоту. І хоч кажуть, що нічвиди не наділені розумом, ефект від цього був миттєвий: лоскіт нараз припинився, а істоти поквапилися перехопити його дещо зручніше. Трохи підбадьорений цим, Картер вдався в пояснення: оповів, що місячні потвори схопили і катують трьох упирів і про те, що він хотів зібрати виправу для їхнього порятунку. Нічвиди, хоч і безмовні, схоже зрозуміли його, бо почали летіти швидше і, здається, цілеспрямованіше. Нараз непроглядна чорнота поступилась місцем сірому півмороку внутрішньої землі, а просто перед ними простяглася гола рівнина — з тих, на яких полюбляють селитися і харчуватися упирі. Розкидані надгробки і окремі кістки підказали їм правильне місце, і коли Картер вигукнув клич негайного скликання, із численних нір почали вилазити їхні голі собакоподібні мешканці. Нічвиди спустилися вниз і поставили Картера на ноги, а тоді відлетіли трохи вбік, і, поки упирі віталися з новоприбулим, згорбившись, посідали півколом.

Картер квапливо пролопотів своє повідомлення цьому химерному товариству, і четверо упирів негайно вирушили різними норами, щоб повідомити інших і зібрати всіх, кого буде змога знайти, щоб вирушити на порятунок. Минуло чимало часу, поки прибув якийсь особливо поважний упир і подав якийсь знак нічвидам, після чого двоє з них здійнялися в повітря і полетіли кудись у пітьму. Тим часом на рівнину прилітали нові й нові зграї нічвидів, аж поки слизька долина всуціль вкрилася їхніми чорними тілами. Тим часом із нір вилазили нові й нові упирі, захоплено про щось белькочути і шикуючись у недоладні бойові порядки неподалік від з’юрмиська нічвидів. А тоді з’явився ще один гордий і поважний упир, який колись був митцем Річардом Пікманом із Бостона, — і саме йому Картер повністю і докладно розповів про все, що бачив. Колишній Пікман, здивований знову бачити свого давнього друга, був неабияк вражений його розповіддю і негайно скликав раду старшин трохи віддалік зборища, яке все розросталося.

Нарешті, ретельно оглянувши лави, всі старшини в унісон завили і почали віддавати накази юрбам упирів та нічвидів. Чималий рій рогатих літунів одразу зник, а інші розбилися на групи по двоє і, опустившись на коліна, витягли передні лапи, чекаючи на упирів. Коли упир підходив до пари нічвидів, яким його було призначено, його підіймали і несли геть у морок, аж поки відлетіло все військо, і на рівнині зостались тільки Картер, Пікман, старшини і декілька пар нічвидів за їхньою кількістю. Пікман пояснив, що нічвиди будуть аванґардом і бойовими тваринами для упирів, а сама армія прямує безпосередньо до Саркоманда на битву з місячними потворами. Тоді Картер разом зі старшинами-упирями підійшов до нічвидів, і його вмить схопили їхні вологі слизькі лапи. Ще мить — і всі вони мчали крізь вітер і темряву, безкінечно — вгору, вгору, вгору, до брами крилатих левів і примарних руїн прадавнього Саркоманда.

Минуло чимало часу, аж ось нарешті Картер знову побачив хворобливе світіння нічного неба над Саркомандом, а під ним велетенську центральну площу, що вже кишіла упирями і нічвидами. Невдовзі мало світати, але зібрана армія була така могутня, що не було жодної потреби нападати зненацька. Зеленаве полум’я біля причалу досі блідо блимало, проте більше не було чути завивання упирів — очевидно, з тортурами вже покінчили. Тихенько пробурмотівши вказівки нічвидам — зокрема тим, які не мали вершників, — упирі здійнялися вгору суцільними лавами і полетіли понад сірими руїнами до зловісного полум’я. Картер опинився біля Пікмана у першій шерезі упирів і, коли перед ним заманячив гидотний табір, побачив, що місячні потвори були геть не готові до нападу. Троє зв’язаних полонених нерухомо лежали біля вогнища, а їхні жабоподібні кати сонно і безладно валялися на землі. Раби-напівлюди міцно спали, навіть вартові зневажили свій обов’язок, який у цих краях видавався їм не надто важливим.

Атака нічвидів і упирів була миттєвою, ніхто із сірих жабоподібних тварюк та їхніх рабів-напівлюдей не встиг і пискнути, перш ніж кожного з них оточили цілі чоти нічвидів. Місячні потвори, звісно, були безголосі, але навіть раби не мали змоги закричати, бо ґумові лапи нічвидів стиснули їхні горлянки, перекриваючи доступ повітря. Ті величезні драглисті мерзоти жахливо борсалися, коли їх, насміхаючись, хапали нічвиди, але ніщо не могло встояти перед силою їхніх чорних чіпких пазурів. Коли якась із місячних потвор пручалась надто відчайдушно, нічвид послаблював хватку і смикав її за рожеві мацаки, які дрижали і звивалися, — очевидно, це було так боляче, що жертва негайно відмовлялася від подальшої боротьби. Картер очікував побачити криваву різанину, проте виявилося, що плани упирів були куди хитріші. Вони віддали якийсь наказ нічвидам, що тримали полонених, у всьому іншому покладаючись на їхні інстинкти, — тож невдовзі безпорадних потвор безгучно спровадили до Великої Безодні, де їх належало порівну розділити поміж бголами, ґуґами, ґастами та іншими мешканцями пітьми, які звикли харчуватися далеко не безболісно для своїх жертв. Тим часом звільнені від пут упирі доєдналися до своїх одноплеменців, які здобували тут переконливу перемогу, поки невеличкі групки завойовників обстежували околиці в пошуках місячних потвор, які могли десь зачаїтися, а інші піднялися на палубу смердючої галери, що стояла біля причалу, щоб переконатися, що ніхто з них не втече після цієї поразки. Скидалося на те, що вони переловили їх усіх, бо ніде не було помітно жодних ознак життя. Картер, прагнучи отримати у користування засіб пересування рештою краю снів, переконав упирів не затоплювати пришвартовану галеру, і це його бажання радо сповнили із вдячності за повідомлення про долю полоненої трійці. На борту галери знайшли чудернацькі предмети та оздоби, і деякі з них Картер одразу ж викинув у море.