Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А тоді, щойно він зібрався тихцем рушити геть від того моторошного вогнища, як побачив, що ті дивні постаті заворушилися, а з юрби пролунав незвичний звук, який Картер ні з чим не міг переплутати. Це був переляканий стогін упиря, до якого за мить доєднався справжній хор стражденних голосів. Захищений тінями жаских руїн, Картер дозволив цікавості перебороти страх і, замість тікати, рушив уперед. Перетинаючи відкриту вулицю, він, наче хробак, плазував на животі, а в іншому місці — високо піднімав ноги, щоб не здійняти шуму серед шматків роздробленого мармуру. Проте йому поки що вдавалося залишатися непоміченим, тож невдовзі він уже знайшов собі місцину попід велетенською колоною, з якої було чудово видно залите зеленим світлом місце дії. Там довкола величезного вогнища, підживлюваного гидотними ніжками місячних грибів, розсілося мерзотне коло жабоподібних місячних тварюк та їхніх рабів-напівлюдей. Деякі з цих рабів розжарювали у полум’ї наконечники дивних на вигляд списів, час від часу штрикаючи розпеченими до білого жару вістрями трьох міцно зв’язаних рабів, які лежали, корчачись від болю, перед ватажками цього гурту. З того, як ворушилися щупальця на їхніх приплюснутих мордах, Картер зробив висновок, що місячним потворам неабияк подобалось це дійство, проте як же він жахнувся, коли раптом упізнав цей відчайдушний стогін і збагнув, що ці стражденні упирі — це та сама трійця вірних провідників, які безпечно вивели його з глибин світу, а самі з чарівного лісу вирушили на пошуки Саркоманда і брами до їхніх рідних глибин.

Тих гидотних місячний потвор біля зеленого вогнища було дуже й дуже багато, і Картер розумів, що зараз не зможе вдіяти геть нічого для порятунку своїх колишніх союзників. Він і гадки не мав про те, як упирі потрапили в полон, проте здогадувався, що ці сірі жабоподібні демони почули, як вони у Дайлет-Ліні розпитували шлях на Саркоманд, і просто не захотіли, щоб ті настільки наближалися до ненависного плоскогір’я Ленґ і верховного жерця, якого годі описати. Якусь мить Картер розмірковував, як би йому краще вчинити, аж згадав, що він зовсім близько від брами до чорного королівства упирів. Тож наймудріше для нього було б зараз піти на схід, до площі, на якій стоять леви-близнюки, і спуститися в прірву, яку вони охороняють, — там-бо його точно не спіткають жахи, гірші за ті, що на поверхні, — а вже внизу знайти якихось упирів, які захочуть врятувати своїх побратимів, а може, навіть вигнати місячних потвор із їхньої чорної галери. З іншого боку, подумав він, прохід, як і всі інші брами в безодню, можуть стерегти зграї нічвидів, проте зараз він уже не мав страху перед цими безликими створіннями. Тепер він знав, що їх із упирями зв’язують непорушні угоди, а один із упирів — той самий, що колись був Пікманом, — навчив його вимовляти пароль, на який вони відгукуються.

Тож Картер знову почав тихцем скрадатися крізь руїни, поволі просуваючись у напрямку центральної площі та крилатих левів. Прокрастися геть безгучно було страшенно складно, проте, на щастя, місячні потвори були зайняті, тож не розчули шуму, який він двічі здійняв, випадково перечепившись об розкидане повсюди каміння. Нарешті діставшись відкритого простору, він уже вільніше рушив серед порослих там миршавих дерев та чагарів вересу. Велетенські леви страхітливо відсвічували у хворобливому сяйві нічних хмар, проте він рішуче простував до них, заходячи спереду — бо саме з того боку був вхід у непрозірну темряву, який вони вартували. За десять футів від нього сиділи навпочіпки ті насмішкуваті діоритові бестії, вмостившись на циклопічних п’єдесталах, укритих жахаючими барельєфами. Поміж ними лежав мощений плитами майданчик, середина якого колись була оточена оніксовою балюстрадою. Поміж двома рядами перил виднівся чорний колодязь, і невдовзі Картер побачив, що перед ним і справді зяє безодня, крізь яку у склепи жахіть ведуть вкриті селітрою та пліснявою сходи.

Жахливими були спогади про той спуск, коли час тягнувся безкінечно, а Картер у цілковитій пітьмі спускався все нижче і нижче бездонною спіраллю крутих слизьких сходів. І східці там були такі стоптані та вузенькі, такі заяложені тванню земних глибин, що будь-якої миті можна було легко зірватися і полетіти сторч головою на дно бездонної ями; не знав він також, коли і де його можуть несподівано заскочити вартові нічвиди, якщо вони взагалі ще вартували цей правічний прохід. Він вдихав задушливий сморід земних надр і розумів, що повітря цих глибин не призначене для людей. За якийсь час він збайдужів до всього і просто куняв на ходу, просуваючись уперед радше за інерцією, аніж докладаючи свідомих зусиль, він навіть не усвідомив, коли впав, а щось враз підхопило його знизу. Картер уже з величезною швидкістю летів крізь безодню, коли огидний лоскіт підказав йому, що нічвиди виконали свій обов’язок.