Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Але шантаки проминули вогні та кам’яні халупи, залишили позаду нелюдських танцюристів і полетіли понад безплідними сірогранітними пагорбами і темною пустелею, в якій лише каміння, крига та сніг. Настав день, і примарне сяйво низьких хмар поступилося туманним сутінкам північного світу, а мерзенний птах все так само вперто летів крізь холод і тишу. Час від часу косоокий заговорював до своєї тварини жахливою гортанною мовою, шантак же відповідав якимись реготливими звуками, наче пісок треться об скло. А земля під ними здіймалася все вище, аж поки нарешті вони опинилися над відкритим усім вітрам, рівним, наче стіл, краєм, який, здавалося, був стелею цього порожнього і неозорого світу. Там, геть самотні серед тиші, сутіні та холоду, здіймалися грубо обтесані брили приземкуватої будівлі без вікон, оточеної кільцем масивних монолітів. У самому способі їх упорядкування не було нічого людського, тож, пригадуючи старі легенди, Картер вирішив, що він потрапив у найжахливішу, але заразом і найлегендарнішу з усіх місцин — доісторичний монастир на краю світу, де самотою мешкає верховний жрець, якого годі описати — той, що носить жовту маску і молиться Іншим Богам та їхньому повзучому хаосові Ньярлатотепу.

Бридотний птах приземлився, і косоокий одразу ж спішився, щоб допомогти своєму в’язневі спуститися на землю. Картер не мав ані найменших сумнівів щодо того, чому саме його захопили: було очевидно, що цей купець — слуга темних сил, який прагнув привести до своїх повелителів смертного, що самовпевнено поставив собі за мету знайти незвіданий Кадат і піднести молитви перед ликами Великих Древніх у їхньому оніксовому замку. Скидалося й на те, що цей самий купець уже затримував його — точніше, за його волею Картера затримали місячні почвари у Дайлет-Ліні, а зараз він має намір зробити те, про що побоялися попередити коти-рятівники: відвести свою жертву на жахливу зустріч зі страхітливим Ньярлатотепом, розповісти йому, як наполегливо цей смертний шукає незвіданий Кадат. Мабуть, Ленґ і холодна пустка на північ від Інґанока недалеко від оселі Інших Богів, і тут підходи до Кадата добре охороняють.

Косоокий був невеликий, але величезний птах з кінською головою пильно стежив, щоб Картер йому корився, тож він ішов за купцем, минув кам’яне кружало і крізь невисокі склепінчасті двері увійшов до того кам’яного монастиря без вікон. Усередині не було жодного освітлення, проте лихий купець засвітив невеличку глиняну лампадку, оздоблену моторошними барельєфами, і повів свого в’язня лабіринтом звивистих коридорів. На стінах коридорів, у стилі, незнаному жодному археологові землі, було зображено страхітливі сцени, старіші за саму історію. Минули незліченні еони, проте їхня барва анітрохи не потьмяніла, бо ж холод і сухість жахливого Ленґа зберігають у чудовому стані чимало первісних речей. Картер мигцем зауважував їх, вихоплених непевним світлом лампадки, яка підстрибувала в руках його поневолювача, і здригнувся від історії, яку вони оповідали.

Ці прадавні фрески були літописом Ленґа, і на них рогаті й ротаті напівлюди з копитами замість ніг зловісно витанцьовували серед забутих міст. Там були сцени давніх воєн, у яких напівлюди з Ленґу билися проти пурпурових павуків із сусідніх долин, там були сцени, які зображали прибуття чорних галер з Місяця, які змальовували, як народ Ленґа підкоряється тим безформним, вкритим поліпами породженням пекла. Вони мали за богів тих слизьких блідо-сірих дияволів і ніколи їм не опиралися, навіть коли найсильніших їхніх одноплеменців забирали геть на чорних галерах. Страхітливі місячні потвори отаборилися на кам’янистому острові серед океану, а на фресках Картер побачив, що той острів — знайома йому безіменна скеля, яка йому зустрілася дорогою до Інґанока, якої так бояться моряки і з якої ночами долинає моторошне виття.

На фресках були зображені також величезний порт і столиця цих напівлюдей: вона гордо здіймалася поміж прибережних скель і базальтових причалів, прекрасними були її високі храми і прикрашені різьбленням маєтки. Розлогі сади й оточені портиками вулиці пролягали від скелястого побережжя до шести увінчаних сфінксами брам, що виходили на широку центральну площу, на якій сиділа пара велетенських крилатих левів, охороняючи вхід до підземних сходів. Тих крилатих левів було зображено на багатьох фресках, їхні могутні діоритові боки поблискували то в сутінках дня, то у хмарному світінні ночі. І коли Картер минав усе нові й нові зображення цих левів, йому нарешті сяйнуло, що це були за істоти, що це було за місто, в якому звіддавна правили ці напівлюди, аж поки до них не припливли чорні галери. Помилки бути не могло, бо ж край снів повниться розмаїтими легендами. Це первісне місто було не чим іншим, як широко знаним Саркомандом, руїни якого потьмяніли за мільйон років до того, як на землі з’явилася перша людина, і чиї колосальні леви-близнюки вічно охороняли спуск, що вів з краю снів до Великої Безодні.