Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

Лінка плакала. З неї було досить. Вона не заслужила на таке поводження, на те, щоб хтось так з неї знущався.

Нижче були й інші коменти, навіть схвальні, та що з того? Вона не могла забути останнього речення: «Кожен пише так, як сам думає, а в тебе мислення селючки».

Після останньої розмови з Наталією й цього комента в Лінки майже не залишалося сумнівів, що саме вона і є хейтеркою.

Важко зітхнувши, Лінка вимкнула комп'ютер. Нині знову працювала в кав'ярні. На щастя, не довелося купувати продуктів, але їй так страшенно не хотілося йти на роботу... Власне, вона вже не знала, нащо це робить. З одного боку, їй подобалося мати гроші, подобалося, коли можна було дозволити собі з'їсти щось у місті, випити кави, купити книжку. Вона пишалася, що їй не доводиться прохати когось про кишенькові. Подобалося купувати подарунки за власні гроші... З іншого боку, у неї знову ні на що не залишалося часу. У школі купа роботи, та ще й ця кав'ярня, і Адріан, і блог, тож знову забракло часу на фотографування... Наближалася виставка наприкінці навчального року, а вона й досі не уявляла собі, що це буде. Тому її так дратувало, що Адріан мав час розвивати своє мистецьке бачення...

Лінка подумала, що взагалі краще їй покинути до біса цю роботу. Адже, справді, не можна мати все й відразу, слід на чомусь зосередитися... Треба буде розпитати Руту, коли повернеться ота подруга, аби не виявилося, що вона покине її саму. Рута була нестерпною, проте Лінка навіть з нею хотіла поводитися чесно. Усе це її сердило, тому вона не встигла навіть поїсти. Чомусь почувалася незвично погано.

Увійшла до кав'ярні.

— Привіт, — мовила до Рути. — Я прийшла трохи раніше, бо хотіла з тобою поговорити.

У кав'ярні було порожньо, тож на щастя, Рута не могла послатися на відвідувачів. Лінка придивилася до неї. Не надто гарно вона виглядала. Під очима темніли кола, волосся було розкуйовджене. І почервонілий ніс, ніби та щойно плакала.

— Поговорити? Про що?

Її звичайний задиркуватий тон десь подівся. Може, так і краще. Лінка вже не боялася.

— Послухай... у мене немає сили тягнути цю роботу. У школі повний завал. А тепер, коли ще додалися покупки й готування... я просто не даю ради.

Мовчанка. Що ж, цього Лінка явно не сподівалася. Вона очікувала скандалу.

— Ця твоя подруга... коли вона повертається?

— Вона не повернеться, — тихо відказала Рута. — А крім того... Усе це однаково не має значення.

І раптом з очей Рути, цієї зарозумілої Рути, витекли дві великі сльозини й покотилися по щоках.

Авжеж. Усе ясно, Рута дуже розраховувала, що подруга повернеться. Не дивно, що вона зневірилася. Навіть така собі Рута не може весь час бути крутою.

— Ну, але... може, у такому разі ти знайдеш собі когось на довше? Тепер, коли вже відомо, що вона не повернеться?

— Нічого ти не розумієш, — сказала Рута. — Я вагітна.

Запала тиша. Вагітна? Лінка навіть не чула, щоб у Рути був якийсь хлопець чи чоловік.

— Ну... тоді вітаю.

Знову тиша.

— Ти що, нічого не тямиш? Із чим ти мене вітаєш? — Рута раптом почала на неї кричати. Знову стала собою. — Я не можу тепер народити дитину, я не впораюся із цим усім!

І знову перетворилася на маленьку дівчинку. А Лінка вже й не знала, що казати, тому просто сиділа мовчки, підперши долонею щоку.

— Нині я довідалася, що моя дитина не матиме батька! Мій хлопець пішов з дому. Каже, що не може стерпіти моїх капризів! А я лише... Я нині була в лікаря, і він сказав мені, що треба себе поберегти, може, не те, щоб лежати, але найкраще менше працювати, бо вагітність може опинитися під загрозою! На що мій хлопець сказав, що з нього досить, бо він не збирається кидати навчання через мої примхи, уявляєш? Перелякався, що я перестану працювати, і йому доведеться заробляти на нас! Якби я знала, то зробила б аборт, а тепер уже однаково запізно!

— От негідник! — вихопилося в Лінки.

— Не кажи так! Ти його не знаєш! А я його кохаю!

Лінка геть розгубилася.

— Не переживай, — спробувала втішити Руту, — усе якось владнається.

— Якось! Особливо, коли ти кинеш роботу!

— Що ж, тоді не кину, доки не знайдемо когось іншого на моє місце.

— Е-е-е, кхем... — почулося раптом. У кав'ярні стояв якийсь відвідувач. Може, навіть чув усю розмову, бо здавалося, теж не знає, що сказати. — Я дуже перепрошую, а чи можна щось замовити?

— Чого бажаєте? — відразу спитала Лінка й посміхнулася.

— Будь ласка, каву. Чорну. І якесь тістечко.

— У нас чудовий шоколадний торт із кокосовим кремом. Домашній.