Джоанна Ягелло - Тирамісу з полуницями

— Гадки не маю. У нього спитай.

— Я думав... адже ви зустрічалися. Невже тебе це анітрохи не хвилює?

— Ні, анітрохи. Зрештою, це він мене покинув.

— Наталіє, не ображайся. Я ж знаю, що ти його добряче принижувала, хіба ні?

— Ні, — відповіла Наталія. — Це він так казав. А тепер дай мені спокій. Мушу йти, у мене зустріч.

Йшла розлючена, майже бігла вулицею Міцкевича. От іще один загруз у проблемах. Ще один, про кого треба потурбуватися. Шкода, що до неї всім байдуже. Ще один лузер... Наркотики? Слухняненький Марцін? Оце новина! А до неї причепився, бо вона випила пиво.

— Такі, як він — найгірші! Так йому й треба! Отримав по заслузі! — шепотіла вона сама до себе, але десь углибині душі нервувала. — Займися власним життям, — повторювала собі, наче мантру. — Ти нікого не обходиш, чого б то тебе мали цікавити інші?!

І тоді задзеленчав мобільник. Лінка. Оце так, подруженька пригадала собі про моє існування!

Їй узагалі не хотілося брати трубку, але ж у ній залишилося трохи порядності, чого про інших не скажеш!

— Як справи? — запитала Лінка. — Усе гаразд? Давно не бачилися.

— А що мало би бути негаразд?

— Як у школі?

Ну й питаннячка! Наче з батьком балакаєш. А раніше ж здавалося, що в нас так багато спільного.

— Усе гаразд. А в тебе?

— Теж усе добре. Знаєш, я трохи за тебе хвилююся, — видушила Лінка. — Ти й далі на дієті?

Ні, це ж треба! Знов за рибу гроші.

— Я роблю те, що мені хочеться, — відповіла Наталія. — Відчепися від мене.

— Я останнім часом багато читала про анорексію... знаєш, я писала на блозі...

— Знаю, знаю. Усі ці твої заяложені журналістські істини! — вибухнула Наталія. — Що, скажеш, ніби від цього можна померти?! То затям собі — анорексії в мене немає!

Вона так репетувала, що на неї озирнулася якась мати з візочком. «Сподіваюся, я розбудила її нестерпного шмаркача», — злісно подумала Наталія.

— Я просто намагаюся тримати своє життя під контролем. Чого й тобі бажаю, — і роз'єдналася.

Лінка стояла з телефоном у руці й почувалася страшенно ніяково. Наталія накричала на неї, причому не вперше, хоча вона ж нічим її не образила. Невже це так погано, що вона хвилюється? Ну, але скільки ж можна? Якщо Наталія весь час її відштовхує, отже, між ними немає ніякої дружби? Принаймні їй така дружба не потрібна. Звідки в Наталії стільки злості?

«Усі ці твої заяложені журналістські істини»... А якщо? Лінка відчула, як її мов приском обсипало. А якщо це Наталія пише ці коменти в інтернеті? Адже це можливо? «Friendly Anne»... Лінка пригадала собі, що коли Наталія була малою, то обожнювала читати «Енн із Зелених Дахів». Запам'ятала її слова: «Я тоді хотіла, щоб мене звали Анною, Енн, бо мені не подобалося моє ім'я». Friendly Anne... Енн, наче подруга й водночас ворог. Лінці аж голова запаморочилася. Довелося на хвилинку присісти на огорожі. Надто жахливо, щоб бути правдою. Щоб найближча подруга так учинила? Але ж вона могла. Лінка негайно зателефонувала Адріанові.

— Це вона хейтерка, — сказала відразу. — Наталія.

— Та що ти! — обурився він. — Звідки знаєш?

— Якби ти чув, що вона сказала мені по телефону, то зрозумів би, що це правда.

— Вона зізналася?

— Та ні. Але я й не спитала навпростець. Власне, не було коли, бо розмова закінчилася, щойно почавшись, — гірко відповіла Лінка. — Кінець дружби. Зрештою, знаєш, насправді в нас не так уже й багато було спільного. Ми з нею геть різні.

Розлючена Наталія прийшла додому. Нікого не було. На столі видніла записка: «Ми поїхали в торговий центр. Розігрій собі обід».

— Обід! — пирхнула Наталія. — Я ж не їм.

Увійшла до своєї кімнати, точніше, чогось, що мало нею бути. Одна з багатьох спалень у цьому величезному домі. Вона могла належати Наталії так само, як і будь-кому. Абсолютно безособова. Ліжко із приємним укривалом, невеликий письмовий стіл, тумбочка. Як готельний номер. «Бо я і є тут, наче в готелі, із чужими людьми, які собі їдуть до торгового центру, і їм навіть на думку не спадає, що я могла б хотіти поїхати з ними».

Вона раптом відчула себе маленькою дівчинкою. Наче їй було не сімнадцять, а сім років. «Кожен з нас — самотній острів», — подумала дівчина. Порошинка в безкінечності. Чому їй так погано? Цього вона не знала й нічого не могла із цим вдіяти. Наталії було зимно й трохи піднуджувало.

Витягла із шухляди бритву. Провела по білому зап'ястку. Відчула, як заболіло й запекло. Сльози набігли на очі. Одна сльозина впала на шкіру, за мить забарвившись у червоне. Наталія лизнула поріз. Перевела подих. На мить ставало легше. Але тільки на мить. Крім того, їй більше не хотілося вдаватися до цього. Невдовзі потепліє, і доведеться носити блузки з коротким рукавом.