А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Ось уявіть собі.

Ти хочеш перейти вулицю, мирно й спокійно, нізвідки не чекаючи капості. Раптом якась жіночка кидається до тебе, хапає за руку й верещить у вухо: «Не бійся, я тебе переведу!»

Уяви, як ти намагаєшся пояснити, що сама собі чудово даєш раду, та цієї миті над’їжджає авто, і ти мимоволі здригаєшся. Жіночка тепер уже щосили волочить тебе назад, на тротуар, рятуючи від наглої смерті під колесами. Гальма вищать, жіночка лає водія, ти зашпортуєшся за бровку тротуару й в усьому цьому хаосі гепаєш обличчям у калюжу.

А тепер уяви, що це відбувається перед очима всієї школи.

Таке зі мною трапилося першого після канікул дня. Просто перед шкільною брамою, за кілька метрів від лавок, де зависала вся наша стервозна каста.

Нічого надзвичайного…

Підбіг Нільс, допоміг мені підвестися, але справу було вже зроблено. Хай перехожі не сміялися з мене, а сама жіночка так горланила, що я не чула реготу за спиною, зате я відчувала його всіма ребрами й кісточками, аж мені спирало подих.

Коли я нарешті змогла обтерти від грязюки скельця окулярів, вгадайте, кого першим побачила?

Маґнуса.

Він сидів на лавці, обіймаючи за стан Роню, і дивився просто на мене.

Мені нараз ніби знову забракло повітря. Якби не Нільс, я, мабуть, удруге гепнула б на тротуар. Але Нільс, на щастя, вчасно вгадав мої наміри, потягнув через вулицю, далі від усіх, до трампліна.

— Він не сміявся, — мовив Нільс, коли ми сіли біля підніжжя трампліна.

Я шморгнула носом.

— Я дуже добре бачив, Аннебіно, — додав він. — Сміялися інші, не він…

Я розуміла, Нільс казав це, щоб мене втішити, але тоді його слова не надто мене розрадили.

Трохи заспокоїло те, що Нільс розумів, що було б найгірше в цій ситуації, гірше, ніж талапнутися обличчям у калюжу, — якби Маґнус насміявся з моєї нібито сліпоти.

Бо я не сліпа.

Лише страшенно погано бачу.

— Ось! — Нільс простягнув мені коробочку з перекускою. — Виловив її з калюжі. Може, й небагато води туди набралося…

Зазвичай ми снідаємо на диванчиках у шкільній бібліотеці, але іноді, буває, ходимо до старого трампліна, розташованого вище, за школою. Не так багато знайдеться охочих поснідати разом з нами, то чому не усамітнитися, ще й скористатися можливістю краєвидом помилуватися. Саме туди ми прямували, коли дивна жіночка поволокла мене за руку, намагаючись перевести через дорогу.

Я випорпала з коробочки дві мокрі канапки з сиром і солодким перцем.

— Дякую за порятунок!

— Та нема за що! — усміхнувся Нільс.

Я теж усміхнулася. Я вже знала, що назавтра до школи не піду, візьму собі вихідний — день-щезник.

У Нормальному Світі я ніколи не ляпаюся обличчям у калюжу. Не врізаюся з розгону у вежу ящиків з-під лимонаду. Там ніхто не вважає мене сліпою. Ніхто не каже, ніби я маю вигляд старої бабці, ніби мені, такій потворі, ніколи не судилося зустріти в житті кохання. Там не існує Теї, яка обзиває мене shitface, дурепою або fucking loser.

У Нормальному Світі я маю довге каштанове волосся і співаю у найкрутішому музичному гурті школи. Наш гурт називається «Темна конячка», ми раз на тиждень проводимо репетиції у спортивній залі. Нільс грає на клавішних інструментах, а мій коханий — на ударних. Іноді з нами виступають запрошені музиканти — скрипалі, бубнярі й усілякі-різні. На сцену ми завжди виходимо в чорному, з плетеними напульсниками на зап’ястках. Ми не готи й не емо, просто нам подобається так одягатися. Демонструвати, що ми єдине ціле.

Послухати репетиції часто приходять наші семикласники, іноді навіть восьми- й дев’ятикласники. Буває, Маґнус ревнує, бо всі хлопці захоплюються моїм чудовим голосом. Та йому нічого боятися. Я ніколи його не зраджу. Він найкращий у світі коханий і музикант.

Якщо бути зовсім чесною, то я часто влаштовую собі такі дні-щезники — щезаю у свій Нормальний Світ.

— Сьогодні теж ні? — підійшла до мене в спортзалі Клешня.

Я похитала головою.

— Не дуже добре почуваюся, — сказала я.

Клешня підняла з підлоги волейбольний м’яч і пожбурила його в комору. Задеренчала полиця з кубками, коли м’яч гупнув до стіни. Хоч Клешня приблизно однакового віку з моїми бабусею і дідусем, вона досі кладе на руках усіх хлопців у класі. Звідти й прозиванка, каже мама, бо в молодості вона мала дуже сильні руки-клешні. Клешня вела фізкультуру в мами й тітки Муни і перемагала в армреслінґу всіх учителів-чоловіків.

— Можна, я просто посиджу на лавці й подивлюся? — запитала я.