А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Коли стало відомо, що вони шукають до Конкурсу талантів вокалістку, охочі потрапити на прослуховування з’явилися уже за кілька хвилин. Ми з Нільсом упродовж двох днів на кожнісінькій перерві чули завивання претенденток. Дівчата співали й голосили в шкільних коридорах, аж вуха в’янули. Але хоч трохи талановитих серед них не було. Я добре прислухалася.

Та щось я, видно, таки пропустила. Бо на третій день усі перерви минали вже цілком нормально. Ніхто не тинявся школою, не мугикав собі під ніс, ніхто не чіплявся до Маґнуса, Фелікса чи Бйорна Інґе й не канючив, щоб їх узяли до гурту. «Фьокк Йостін», вочевидь, знайшов собі вокалістку.

Я обернулася до Нільса.

— Тея?! — аж гикнула я. — Тея?!

Мені перехопило горло.

— А я ж була такої доброї думки про «Фьокк Йостінів»! Гадала, вони серйозні, і їм потрібна дівчина, яка вміє співа…

Я замовкла на півслові.

Ніздрі Нільса затремтіли.

— Що? — прошепотіла я. — Щось сталося? Щось із твоєю мамою?

Нільсові ніздрі, як мої очі. Що сильніше він хвилюється, то більше вони тремтять. А зараз його ніс тріпотів, мов прапор на вітрі.

— Н-не сердься тільки, — затинаючись, сказав Нільс. — Ал-л-ле цілком можливо, що… що…

— Та що?

— Щ-щ-що Тея вміє співати…

Я відвернулася.

Навіть на слово не могла спромогтися.

Хай уже Тея най-найкрутіша серед семикласників і кохана дівчина Фелікса з «Фьокк Йостіна», але співати… співати вона таки не вміє! Тея співає препогано. Я ходила з нею у дитинстві на хор, я знаю, що кажу. Спів — це єдине, у чому я була талановитіша за неї.

Єдине!

— БУДІ-І-І-ІЛЬ!!!!

Мої очі за скельцями окулярів аж здригнулися.

Буділь, здається, також здригнулася. Я чула, як упав на підлогу її журнал.

— Буділь, ми закінчили обговорення матеріалу! — рявкнула позад мене Тея. — То ми вже собі підемо?

Буділь закашлялася у свій спеціальний комір, який підтримував шию.

— Але ж до кінця уроку ще десять хвилин, — заперечила вона. — Ви вже…

— Так!!!

— Але… Ну, якщо впорались із завданням, то, мабуть, можете…

— Ви просто золотко, Буділь!

Я трохи розумію Буділь, яка не горить бажанням щось пояснювати на уроках суспільствознавства. Не так легко бути почутою, коли поруч Тея.

Ще за дві секунди стається те, що й мало статися.

— Ми також закінчили!

— І ми!

— Ми — теж, уже давно!

Цього разу Буділь навіть не намагалася заперечувати. Заскрипіли й загуркали, відсуваючись, стільці та парти, здійнявся галас і гармидер. Усі посунули з класу.

Я глянула на Нільса. Ніздрі ще посіпувалися, але потроху почали заспокоюватися.

Я — теж. Нільс ніколи не чув Теїного співу, не його в цьому вина. От за два тижні, як Тея розтулить рота на конкурсі, він згадає мої слова.

— Цікаво, що саме «Фьокк Йостін» гратиме на Конкурсі талантів? — озвалася я. — Якщо вже вокалісткою у них Тея, то вибір невеликий. Вона ж навіть «Бе-бе-бе, баранчику» не виведе, не зірвавшись на фальцет. Чув би ти її, коли ми ходили на хор у дитинстві! Усі випадали в осад, щойно вона роззявляла пащеку, і… Нільсе?

Я повернула голову ліворуч.

— Нільсе?

Щойно він ішов коридором поруч зі мною. Куди подівся?

Живіт скрутила судома. У нас мав бути урок фізкультури, а спортзала в іншому кінці шкільної будівлі. Дістатися туди варто було б до того, як у коридорах почнеться тлум. А я ще навіть їдальню не проминула!

— Нільсе?!

Скельця окулярів запотіли, і перед самою їдальнею я наштовхнулася на штабель із порожніми ящиками з-під лимонаду. Вежа захиталася, я злякалася, що зараз вона впаде, і мене засипле. На щастя, вежа встояла. Але то вже було для мене занадто.

— Нільсе!

— Точно щось із репертуару Ріанни, — почувся голос позаду мене.

Я обернулася.

Нільс!

Я полегшено зітхнула. Він просто трохи відстав. Мала б здогадатися. Зазвичай, розмовляючи, я пришвидшую крок, а Нільс не встигає за мною, бо має надто короткі ноги.

— Хто б сумнівався! — пирхнула я. — Якщо Тея зуміє хоч щось з неї витягнути своїм голосом.

— Може, Бейонсе? — вгадував далі Нільс. — Або Селена Ґомес?

Я закотила очі.

— Та ж не гратимуть вони хіти Джастіна Бібера! — сказав Нільс. — Ще того бракувало!

Ми перезирнулися й захихотіли.

І обоє знали, з чого посмішкувалися. Згадали одну історію з літа.

Ми з Нільсом грали в карти в моїй кімнаті, як раптом почули голоси за вікном. За тридцятиградусної спеки вікна були розчинені навстіж.

— Що скажеш про «Бойфренде»? — запитав один голос.