А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Отака я дівчинка.

Гадаю, ви розумієте, що я і Маґнус не є близькими приятелями.

Хоч нам нечасто випадала нагода поговорити, він мені таки дуже подобається. І сама не знаю чому, бо ж Маґнус вічно водиться з дурбеликами, Бйорном Інґе й Феліксом, не кажучи вже про гламурних зараз — Тею, Роню та Ширін.

Якщо добре подумати, то, мабуть, причина саме в цьому. Хай Маґнус має поганий смак у виборі друзів, сам він зовсім не дурбел. От, скажімо, ніколи не обзивав мене. І ДЦП-Селіну чи Печеного Бірка теж ніколи не кривдив. А міг би запросто — такий красунчик, крутелик і суперзірка. Йому б не одне пробачалось. Як пробачають Теї майже всі її витівки, достатньо їй покліпати своїми довгими віями й усміхнутися своєю цукерковою усмішкою — і як люди не помічають фальшу!

Навіть не подумайте собі, ніби Маґнус здогадується, що він мені подобається, дурні ви, чи що! Тільки Нільс знає, про кого я мрію, малюючи серденька на полях підручника з суспільствознавства. Нікому іншому я про це не зізнаюся. До того ж я знаю, якими мікроскопічно мізерними є мої шанси. Хлопці не люблять таких, як я. У кожному разі, не такі круті, як Маґнус.

А тепер ви, мабуть, подумаєте, що я й справді страшенно закомплексована й затуркана дівчинка, на яку ніхто не звертає уваги. Така собі миршава мишка в окулярах, сидить за першою партою і зливається зі шпалерами на стіні.

Якби ж то мені аж так пощастило.

Але ні, не з моїм щастям.

Окрім того, що ми обоє ходимо до одного 7-А класу, нас із Теєю поєднує лише одне. Нас усі знають.

Усі в школі знають, хто я.

Не тому, що я така кльова.

Не тому, що гарнюня.

І вже точно не тому, що можу всіх зачарувати.

Причина в тому, що я — потвора.

Ті, що не знають мого імені, називають мене Альбіноскою.

Онде Альбіноска, шепочуться вони в коридорах.

Глянь на її очі. Катуляються туди й сюди, туди й сюди. Як тенісні м’ячики.

Класні сонячні окуляри на тій Альбіносці, пирхають вони навесні. Остання мода від Товариства сліпих.

Бачили Альбіноску? — глузують вони взимку. Така блідюща, просто зливається зі снігом.

Бідолашна Альбіноска… бувають і такі жалісливі. Особливо гарні, неймовірно вродливі дівчата з десятого класу, з гладко зачесаним назад волоссям, зібраним у кінські хвости, на дзвінких підборах, цок-цок; вони холодно всміхаються, проходячи повз мене.

Бідолашна Альбіноска, ніби промовляють їхні погляди. Уявляєте, як воно бути такою?

Ненавиджу тих гламурниць!

Я, до речі, зовсім не альбіноска. Але давно вже перестала ображатися. Навіть сама називаю себе альбіноскою.

Ніби мені нема що робити, тільки всім пояснювати, мовляв, я не зовсім альбіноска, а маю лише вроджений частковий альбінізм.

Іноді я думаю, що бути альбіносом — не найгірша біда.

Хай я потвора, але є люди, яким значно важче жити. От, скажімо, ДЦП-Селіні чи Печеному Біркові. Або хлопцеві, якого ми з Нільсом бачили одного разу — без рук і без ніг: він писав щось на дощечці коктейльною трубочкою, тримаючи її у роті.

Я маю руки-ноги, чую, можу розмовляти й ходити. Я не товста, не карлик і не гігант, не маю жахітливих шрамів на півобличчя. У мене навіть груди почали рости. Не такі вже вони й пишні, але принаймні намітилися.

Вампіри, до речі, теж мертвотно бліді, і це анітрохи не псує їм зовнішність.

Можна собі думати, що я навіть трохи незвичайна, особлива. Таких, як я, на світі зовсім небагато. За своє життя знала тільки трьох альбіносів, я — четверта. Якось, коли мені було шість років, бачила хлопчину в супермаркеті. І ще двох літніх пань, яких ми — я, мама й тітка Муна — зустріли позаминулого року під час нашої мандрівки до Лондона. Вони навіть підійшли до нас познайомитися.

Нечасто щастить побачити таких маленьких альбіносиків, як я, сказали вони, а потім розповіли, що звуть їх Дороті й Анне й що вони найсердечніші подруги ось уже понад шістдесят років. Дороті називала мене dear й пригостила шоколадними кульками з пакетика, а коли мама сказала, що я теж Анне, англійська альбіноска так розчулилася, що вихопила пакетик із цукерками з рук Дороті й віддала мені.

Згодом мама сказала, що я повинна запам’ятати ту зустріч, це мені пригодиться у майбутньому. Вона не знала, що відразу після повернення з мандрів я приклеїла пакетик з-під цукерок у свій щоденник.

А бувають дні, коли мені дуже хочеться бути такою, як усі.

Тоді я ховаюся у своєму Нормальному Світі.

У Нормальному Світі не треба сидіти на першій парті через поганий зір. Не треба мружитися від денного світла. Там мої очні яблука не катуляються туди й сюди, відлякуючи людей. Хтось думає, що я якась блаженна або — що іще гірше — сліпа!