А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

— Нічим, — кахикнув Нільс. — Але потрібна якась простіша назва. Щоб усім запам’яталася…

Нільс добре вміє оминати гострі кути. Має дипломатичний хист, як каже моя мама.

— А як щодо перших літер наших імен? — запропонував Нільс. — Н, АБ, Ю, Б… НЮАББ? Ні… Ю.А.Б.Н.Б.? Ні…

Цю ідею ми відразу відкинули.

— Назви гуртів й імена виконавців, які мені найліпше запам’ятовуються, дуже короткі, — втрутилася Юганна. — Ріанна, Coldplay, Бейонсе і таке інше… Просто ім’я… Одне слово…

— Агов! — обурилася Бріттані. — А Майлі Сайрус чи «One Direction»? Чи Кеті Перрі? Ти що, їх не пам’ятаєш?

— Але це лише хтось один з гурту, а не весь гурт, — заперечила Юганна.

— Он як! А Бейонсе чи Ріанна? Де тут ім’я гурту?

— Я пропоную, щоб усі написали по дві назви, — урвав суперечку Нільс. — Одну — на одне слово й другу — на два слова. А тоді оберемо назву, яка нам найбільше пасуватиме. Яку легко буде оголосити гучно на всю залу і яка не звучатиме шкарадно. Окей?

Ми глянули одне на одного.

Окей.

За хвилину ми вже розсілися по кутках і думали-думали, аж голови тріщали.

Моя теж тріщала. Бо я не мала наготованої назви з двох слів. Я написала «Темна конячка», бо ми, власне, й були темною конячкою. Саме такою, яку мав на увазі Маґнус. Можливо, ви й самі знаєте, але «темна конячка» — це загадкова людина, про яку майже нічого не відомо і яка тримається осторонь від усіх. Від темної конячки ніхто нічого не сподівається, але іноді вона може збрикнути й приголомшити. До того ж мені дуже подобалося з’являтися на людях у чорному.

Моя пропозиція з одного слова була такою простацькою, що я навіть не посміла її озвучити. Добре, що промовчала, бо коли ми обговорювали пропозиції, сталося дещо дивне.

— Я починаю! — вигукнула Бріттані. — Моя пропозиція з двох слів «Бріттані Бенд».

Я чула, як зітхнула Юганна.

— А з одного слова? — крекнув Нільс.

— Ну, я вибрала це слово, бо так називався мій коник у США, коли я там ще жила. Але, коли… померла моя мама, довелося move back to Norway , і… мені не дозволили… не дозволили взяти його зі собою… І-і-і…

Бріттані раптом замовкла.

Її щоками розпливалася чорна туш із повік.

— Anyway! — голосно сказала вона й перевела подих. — Він був зовсім чорний, дуже лагідний і називався Темний. Ось моя друга пропозиція. «Темна…»

Від несподіванки я ледь не перевернула на Бріттані штатив мікрофона.

— Агов! — зарепетувала вона. — Якщо тобі не подобається мій варіант, це ще не привід мене вбивати!

— Якраз навпаки! — вигукнула я. — От подивись на мою пропозицію з двох слів! Поглянь!

Я підняла догори аркуш, щоб Бріттані побачила, що там написано.

Я і Бріттані одностайно відкинули пропозиції Нільса та Юганни. А вони й погодилися. Усі зійшлися на тому, що вибір одразу двома учасниками майже ідентичної назви для музичного гурту випадковим бути НЕ може. Хоч Темний Бріттані й був конем, ми обидві тішилися, що взяли гору.

Так виникла назва «Темна конячка».

А ось чорні сценічні костюми були винятково моєю ідеєю.

Чи радше ідеєю тітки Муни. Запрошуючи мене й Нільса на зустріч, щоб ознайомити з деталями «Операції „Тако“», вона запропонувала одягнутися у те, в чому я залюбки ходила б до школи. Тітка мала на увазі чорну сукенку й черевики-мартенси.

На щастя, решта гурту не мала нічого проти. Нільс, який знав про мої уподобання заздалегідь, звісно, мене підтримав. На думку Юганни, чорний одяг пасував до назви. Бріттані була в дуже гарному гуморі, бо її пропозиція певним чином виграла, ще й нагода з’явилася трохи поговорити про улюбленого коня, тож вона не сперечалася. І тим більше не сперечалася, коли я сказала, що моя мама сплете нам супермодні напульсники.

Ось так ми й вирішили виступати в чорному.

— Ми готові назвати переможця! — прогримів у залі голос Одда. — Повертайтесь на свої місця! Журі вже на сцені!

Я спробувала перехопити погляд Нільса, але даремно.

Він незмигно дивився на двері спортзали. Рот розтулений, очі викочені. А ніздрі? Я знаю різні варіанти тремтіння ніздрів Нільса, але такого ще не бачила. Немов очманілі пропелери літака!

— У чому справа, Нільсе? — тривожно запитала я.

— Щось трапилося? — запитав Маґнус.

— Щось із твоєю мамою? — допитувалась я.

Я завжди таке питаю, коли вмикається ніс Нільса, — це своєрідний рефлекс. Мама Нільса не схожа на жодну маму з тих, кого я знаю. Нільс, наприклад, завжди ходить у крамницю на закупи. Якось, коли я ще була маленька, почула, як тато сказав, що в Нільсової мами нерви. Я тоді не зрозуміла, що він мав на увазі, зате зараз, здається, розумію. Щось трохи схоже відбувається іноді зі мною, коли тіло стає немов затісне, і дихання не може вирватися назовні. Хоча Нільсова мама ніколи не хапає судомно ротом повітря, принаймні я не була при такому свідком. Натомість вона наглухо замикається у чотирьох стінах.