А. Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

Якби Тея, Роня та Ширін вигукнули мені щось образливе із зали, я відразу заткнула б їм рота — такою рішучою собі видавалася. Але переконатися у своїй рішучості нагоди не було — у залі запанувала глибока тиша.

Я примружилася і сказала:

— Привіт усім! Ми — гурт «Темна конячка», зіграємо вам власну версію пісні Елтона Джона «Your Song».

Почувся голос Юганни:

— Раз! І два! І раз-два-три-чотири!

Коли Нільс заграв вступ, я ніби побачила себе збоку. Дівчинка в чорному вбранні, у шапочці, в окулярах з надто товстими скельцями, оточена морем мерехтливих свічок. Напруга в плечах зникла, очі перестали гарячково обертатися в орбітах.

І раптом я його почула.

Голос був такий гучний, що я подумала — усі в залі мали б його почути, хоч і знала, що чую його тільки я. Я знала, голос промовляє десь у мені, з потаємного закутка всередині, він невпинно наростає, стає дедалі гучнішим.

Глибоко вдихни , сказав голос. Ось так. Добре.

Серйозно? Лише Анне Беа та я це розуміємо?

Ніхто в світі, крім нас з татом, не має такої чудової донечки. Ніхто в світі. Запам’ятай!

Ти, Анне Беа, найлюбіша, наймиліша й наймудріша з усіх дванадцятирічних дівчаток, яких я знаю.

Вау, Анне Беа! Ти співаєш! У тебе справжній оперний голос!

Ніби янгольський голос звучить у моїх вухах!

Ти ж була найталановитішою співачкою в дитячому хорі.

Час уже радіти! Усе буде суперкласно!

Фантастично, чуєш?

Анне Беа Вік, колишня зіркова солістка дитячого хору з неперевершеними математичними здібностями й прекрасним почуттям гумору!

Я глибоко вдихнула й почала подумки лічити:

І… п’ять. І… чотири. І… три-два-один…

…і я заспівала!

Хвилі повітря протанцювали з легень до горла й вихлюпнулися з уст: ля-ля-ля-ля-ля-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-АААААААААААААА!

Я заспівала, і ні Тея, ані будь-хто інший не обірвав мого співу, мій голос не надщербився, не зірвався на писк, хрип чи кашель, мені не заціпило, мене не залило гарячим рум’янцем. Усе було майже так само, як колись у дитячому садочку, коли я відкрила в собі здатність співати, тільки значно, значно, значно краще!

І Бріттані зі своїм тамбурином вступила саме тоді, коли треба. Вона не лише підтримувала ритм, але й додала від себе кілька несподіваних пасажів з викрутасами, від чого пісня тільки виграла. Вона впоралася не гірше за Нільса.

Ось настала черга Юганни. Я вперше бачила її на сцені. Якби Нільс мені не сказав колись, що Юганна зазвичай грає з такою квасною міною, ніби ось-ось виблює, я б і уваги не звернула. Тепер, щоразу прикладаючи скрипку до підборіддя, вона аж сяяла. Я ще ніколи не чула такої прекрасної гри на скрипці. Сказати, що Юганна грає добре, — це нічого не сказати, бо грала вона неперевершено!

А Нільс був просто чудовий! Він так класно імпровізував, що багато батьків за столиками поблизу сцени не стримувалися й захоплено плескали, хоча виступ ще не закінчився.

Увесь час, стоячи на сцені, я знала, що Маґнус дивиться на мене.

Я глянула на нього за мить до того, як Юганна почала відлічувати секунди до початку виступу. Глянула випадково, обводячи поглядом залу. Та водночас невипадково, бо ж знала, де він сидів, — на підлозі перед сценою. Отже, не зовсім випадково.

Я не сподівалася, що Маґнус відповість на мій погляд. Чи усміхнеться. Але він глянув на мене й усміхнувся. Щоразу, коли я дивилася у його бік, зустрічалася з ним очима. Хоч перехопити мій погляд нелегко, йому це таки вдавалося. Раз, і двічі, і тричі… знову й знову!

Я ще ніколи не співала так добре.

Кажу так не лише тому, що мама, тато, Крістоффер і тітка Муна всі вуха мені прогуділи після конкурсу похвалами. І не тому, що Марі, Надіф, Селіна, Бірк, Франс, Ян Ерік та Сюнне захоплено горлали з-під «шведської стінки». Я зрозуміла це з реакції всієї зали. Коли ми доспівали пісню, зоряне небо вибухнуло феєрверком овацій! Від громових аплодисментів ледь не валилися стіни, а від захопленого ревиська здіймалася угору стеля.

— Ви коли-небудь чули щось подібне?!

Одд вибіг на сцену.

— Як ви мене потішили, друзі! — репетував він. — Який голос! Який ансамбль! Яка пісня! Які неймовірні емоції!

Я чула, він не іронізував. Іронію я розпізнаю відразу.

— Це навіть ліпше, ніж я очікував! А я мав ого-го які очікування! Ой-ой! Гаразд! Зараз матимемо невеличку перерву, доки журі порахує бали. Подихайте свіжим повітрям, сходіть в туалет, випийте пляшечку чи дві лимонаду! Та перед тим, як розійтися, поаплодуймо ще раз! Найбільша несподіванка року! «Темна конячка»!