Після сніданку Артем сказав, що йому треба на тренування.
— У неділю?
— А що?
— Але ж у тебе ніколи не було тренувань у неділю.
— Ми продули, Полю. Це все міняє. Хіба ні?
— Пробач, так, — кивнула я, бо почувалася трохи винуватою. — Треба було мені лишитися. Я не хотіла... Але... Я не знала, що так трапиться. Але... Тьомо... тобі, Артеме, тобі, — щось смикнуло мене за язика, — дуже подобається Аліна?
— Полю, — Артем почервонів. — Ми про це згодом погоримо. Добре?
Я знову кивнула. Артем підвівся й пішов збиратися. Я помалу сьорбала чай. Мені дуже хотілося до мами. Але не до тієї щасливої мами з віртуального віконечка скайпу, не тієї мами, що плескала Еда по широкій руці, а до тієї мами, яка колись смажила нам по вихідних млинці й частувала какао. До тієї мами, яку ми давно жартома прозвали королевою, бо одного дня їй поставили на зуба коронку. Вона тоді дуже переживала.
«У такому молодому віці, — скаржилася батькові, — і вже з коронкою».
«У мами є корона?» — запитала я.
«Коронка», — поправив тато.
«Справжня?»
«Ні, тимчасова, справжня за пару тижнів буде».
«Тебе коронують?»
«Так, коронують, — мама весело засміялася. — Я буду королевою Анною Першою».
«Ми тобою пишаємося», — повторювала я, справді пишаючись своєю мамою.
Тато сміявся з нас і став називати маму королевою Анною Першою. Так він називав її довгий час, доки вони не розійшлися по різних кімнатах. Відтоді вони майже ніколи не поводилися так безтурботно...
Мені хотілося побачити маму в її смугастому фартуху. Уявлялося, як вона стоїть біля плити. А я б сиділа на табуретці, закинувши ноги на батарею, і читала б для неї вірші. Я інколи люблю читати поезію. Особливо любила читати для мами.
«Це хатка, яку збудував собі Джек. Це сад i город, а це — сонях, як сонце, який заглядає до Джека в віконце, до хатки, яку збудував собі Джек...»
Збудував собі Ед... до Еда в віконце... до хатки, яку збудував собі Ед... Ед?
Мені також хотілося бачити маму за комп’ютером, але не за тим, за яким я звикла її бачити останній рік, не на відстані. Мені хотілося, щоб вона сиділа в нашій вітальні, як колись. Щоб час до часу поглядала за вікно. Щоб після того, як вона оформить усі потрібні файли, ми йшли гуляти.
Мам, мені не вистачає тебе... мамочко! Не вистачає!
Мені дуже хотілося до мами.
Мам, повертайся!
Дійшовши до двору, про який розповіла Поля, я став біля першого будинку. На лавці сиділо двоє пацанів: товстий і білобрисий. Вони!!!
Їх двоє — нічого, я їм покажу!
Падлюки! Ви в мене відгребете!
Чи, може, подзвонити комусь із пацанів? Федот жив десь неподалік.
Та чи він допоможе? Через Аліну в нас із Федотом розпочалася війна. Напевно, краще діяти самому.
«Я — один у полі воїн... » — іронічно посміхнувся собі. Враз на думку мені спав найперший в житті урок самооборони. Учителем був тато. Поля тоді була ще дуже мала. Вона б і не згадала.
Я був довгим і худим, як шнурок. Я — це ж треба!
Коли моє літо минало не в Києві, а в гостях у тітки, старші хлопці мене називали «дохляком». Один із них за кожної нагоди давав мені стусана.
Якось батько став свідком того, як хлопці надавали мені копняків. Того моменту не забути. Я, малий, стою посеред двору. А ті усією купою махають ногами. А мені... мені здавалося, що я в землю вріс... Додому прибіг увесь розпухлий від плачу. Батько запитав мене, хто був ініціатором побоїв. Хто, хто? Ясно, що не я... Звали його Романом, але до нього так ніхто не звертався. Усі називали його Рамою. Батько сказав, що тому Рамі треба показати, де раки зимують.
Я боявся. Та тоді батько умів наполягти. Він обіцяв стояти за деревом, доки я натовчу Раму. Якщо ж ситуація вийде з-під контролю, він обіцяв, що вступиться за мене.
Раму я не бив. Та я б і не зважився врізати як треба.
Я просто наскочив на нього, якщо так можна було назвати мій порив зі страху і безвиході, і звалив з ніг. Усівся на нього, хоча коліна мені тремтіли, і пригрозив кулаком.
«Хто дохляк?» — сказав я, сподіваючись, що маю погрозливий вигляд.
Рама зажмурив очі.
«Хто дохляк?» — повторив я вже сміливіше.
«Я дохляк», — відповів Рама.
Не знаю, чому він так швидко здався. Мабуть, я просто захопив його зненацька. Чи, може, він помітив батька, що визирав з-за дерева? Хтозна. Та в будь-якому разі після того пацани припинили знущання наді мною
«Не дипломатично ви вчинили», — сказала потім мама, але мені тоді її коментар видався нудним. Я почував себе переможцем!
Читать дальше