Оксана Лущевська - Інший дім

Це місто виросло поміж гірських схилів. Тут і там його перетинають мости, що ведуть куди лише серцю завгодно. Мама каже, там є міст, схожий на наш Московський, який ми називаємо мостом життя. Мама так само називає один із піттсбурзьких мостів. Їй так подобається. Їй так ближче.

Наша мама — не емігрантка. Вона йде по своєму мосту життя. Так, як ми з Артемом часом йдемо по нашому, коли нам вривається терпець стояти в маршрутках чи автобусах у годину пік. Ми любимо вирватися на міст — і бігти, розводячи руки. А там, на іншому боці, ми завжди встигаємо піймати інший автобус. Так і мама піймала... іншого чоло... віка... і інший... дім...

Моя мама — не емігрантка!

Ясно?

Хіба можна її так називати?

Вона любить свою (іншу) роботу, свій (інший) дім, вона любить — як вона може його любити? — свого (іншого) чоловіка... любить Еда.

Ні, мама все ж схожа трішки на тих емігрантів з історії. Бо наша мама плекає заповітну, як жартує вона, американську мрію . Вона хоче, щоб ми приїхали до неї! Мама каже, що в документах це називається об’єднанням родини. А хто її роз’єднував?

Дивно: чого мама не їде до нас? Вона щодня повторює те саме: «Ви з Артемом маєте приїхати до мене! Побачити річки Аллеґейні, Огайо і Монанґахела, побродити мостами... І нарешті, — мама завжди при цих словах дивиться на Арчика, — сходити на кілька матчів піттсбурзьких «Пінгвінів!»

Моя мама не емігрантка, ясно?

Наша мама... дуже змінилася. Моя мама... дуже змінилася.

Поля заснула просто в кріслі біля компа. Зрозуміло було, що вона довго чекала на мене. Її блог був відкритий. Я знаю, що вона веде щоденник, але ніколи не читав її записів. Та цього разу чомусь глянув на екран.

19 Трав, 2011

Мій брат, або Той, хто поряд...

Автор: Poliana

Рубрика: Життя

Сьогодні я хочу написати вам про того, хто завжди зі мною поруч — свого брата. Змалечку він грає в баскетбол. А я — його фанат! Мені сумно про це писати сьогодні, але я не буду пояснювати чому.

Мій брат високий. Мій брат розумний. І ще дотепний.

Я не можу забути, як уперше пішла до школи. Перед прийомом у клас нас, малих дітей, зібрали для тестування й сказали вирізати з паперу коло. Не знаю чому, але, як на зло, мені те не вдавалося. Я туди-сюди вертіла ножицями, але кола вирізати — ну, ніяк.

Потявши папір сяк-так, я безпомічно стала озиратися довкіл. Всі діти завзято вирізали. Деякі вже підіймали кола, щоб показати вчителеві. На мене нападав ще більший розпач. Аж раптом я поглянула на свого брата.

«М’яч, — рухав він беззвучно губами. — М’яч...»

М’яч?

Ножиці в моїх руках зарухалися самі. Через хвилину я теж підняла вгору червоне паперове коло.

«М’яч! — сказала я подумки й усміхнулася. — Баскетбольний м’яч».

Мені було дивно, що я відразу не подумала про м’яч, адже я змалечку була на всіх тренуваннях мого брата.

Добре, що мій брат такий дотепний. Добре, що він грає в баскетбол. А у кого ще є брат? Розкажіть!

Оце так... Гм, Полю, Полько, ну що ти, мала?

Скільки я себе пам’ятаю, я завжди був поряд з Полею. Коли вона народилася, її ліжечко спочатку стояло в кімнаті батьків, але згодом його переставили в мою. Я наглядав за Полею. Я брав її із собою на вулицю.

Коли Поля почала добре ходити, а згодом бігати, то постійно ловила м’яча на моїх тренуваннях. Ми інколи з нею навіть грали в баскетбол. Зовсім трішки щоправда, бо потім я почав займатися серйозно. Вона ж — ходити на гімнастику.

Трохи згодом Поля стала моїм талісманом на іграх.

Що ж я сьогодні так загальмував? Мала через мене напереживалась, їй-бо! Але ж Аліна... Ну, не міг ­я не піти. Розбудити її? Сказати про Аліну? Та зреш­тою, хіба це горить. Хай відіспиться, скажу потім. Але я — гальмо, треба було сказати їй. От...

— Полю? Лягай в ліжко, — прошепотів я, нахилившись до неї.

— Артем?

Вона підвела голову, і я сторопів: на її обличчі, на вилиці, красувався великий червоно-фіолетовий синець, і подібний, але менший, — на лобі.

— Що це? Полю!!! Полю, що це?

Вона швидко прикрилася рукою.

— Нічо’.

— Як нічо’? Кажи — що це? Ти впала?

— Ні.

Мені наче води хтось за комір влив:

— Хтось ударив?

Поля почала схлипувати.

— Кажи, чуєш! — мені всередині кипіло. — Кажи!

Спочатку Поля мовчала.

— Кажи! — прикрикнув я, але відразу й опанував себе. Боявся, щоб нас не почув батько. — Що це? — я сів біля неї на підлозі.

Крізь сльози Поля переказала все про тих двох покидьків.