Я став проводити пальцем по дисках: «Титанік», «Я, робот», «Ілюзіоніст», «Форест Гамп», «Гаррі Поттер», «Таксі», «Володар перснів», «Пірати Карибського моря»...
— То що? — Аліна увійшла до кімнати і подала мені склянку соку. — Зараз буде чай і канапки. Ти ж голодний?
— Ну... — мені хотілося під землю провалитися. Навіщо вона запитала. Звісно, після гри я міг би й бика проковтнути. — Мама там залишила плов. Підігріти?
— Ні, я в нормі, — щойно я це сказав, як у животі мені забурчало.
«Хоч би вона того не почула».
— То що дивимося? — наполягала Аліна.
— Може «Піратів»? — вирвалося в мене.
— Ум, можна...
«Коли ж прийдуть її батьки?» — подумав я, але в неї запитувати було незручно.
Що мені зараз робити? Ось вона — Аліна.
Сісти до неї ближче?
Взяти за руку?
Обійняти? Стриматися?
Я все ж трохи підсунувся до Аліни. Необережно сів на мобільник. Екран його засвітився.
«Полька?»
Я не міг прогнати думки про сестру.
— Зараз, — поглянув на Аліну, яка стурбовано кивнула. — Секунду...
Я набрав Польку.
«Поза зоною...»
«Полька! От якби вона не пішла з гри... От якби вона... Та що вона — все вона? Але якби не... то я б...»
Під час перегляду «Піратів» я наважився торкнутися Аліниної руки. І вона не відсахнулася. Навпаки: ніби випадково підсунула свою маленьку долоню ближче до моєї грубої. Тоді я нарешті припинив думати про Полю і про всі «якби».
Алінині батьки попередили, що повернуться майже вдосвіта. Я ще ніколи так довго не засиджувався. Було дивно, незвично. Скільки фільмів ми передивилися?
Перед тим, як попрощатися, Аліна мене запитала:
— Арчі, а це правда, що ви із сестрою їдете в Америку?
Глянувши в її очі, я гостро відчув, що їхати мені нікуди не хочеться. «Що як Аліна почне зустрічатися з Федотом?»
— Співбесіди призначено, але... — я намагався потягнути час і склеїти відмазку. — Ще візи треба отримати.
— Це точно. Треба. Мамина подруга по запрошенню хотіла поїхати, а візи не дали.
— Жах...
— Так, облом, — кивнула Аліна.
Мені дуже не хотілося від неї йти. Що вже казати про поїздку до Америки?
— А це правда, — Аліна почервоніла, — що ваша мама вийшла заміж за американця?
— Майже... Тобто зібралася, так. Він непоганий, за її словами. Але... Ну ми... Поля і я... Ми бачили Еда тільки по скайпу. Нічого сказати не можу, — мені захотілося припинити цю розмову. — Я його майже не знаю. Бачив, і все. Не знаю.
— Ясно, — кивнула вона знову.
Я ще трохи потупцяв.
— Ну, я буду... — знову відчував себе ведмедем-циркачем, — буду йти.
Я не знав, як правильно попрощатися з нею. — Бувай, так, бувай...
— Тримайся, Арчику, — видихнула Аліна й несміливо, ледь відчутно чмокнула мене в щоку.
Коли я повернулася, тато сидів за комп’ютером. Біля нього лежала чимала купа випусків газети «Пропоную роботу». Він може з ранку до ночі клопотатися біля них. На редагуванні оголошень для газети, каже він, заробляє хоч якусь копійку. Про «якусь копійку» то він вигадує, бо татові просто не хочеться нічого змінювати. Раніше мама тисячу разів йому товкмачила про «кар’єрний зріст» і «нереалізовані амбіції». Та він вважав, що «гнатися за журавлем у небі» — не його парафія. Синиці в руках достатньо.
— «Понад 10 тисяч вакансій...», «Кар’єра в соціальних мережах», «Шукаємо бухгалтера з досвідом роботи...», — бурмотів він уголос.
Я швидко пройшла до ванни, щоб батько мене не помітив.
— Полю, ви? — чути було, як він від’їхав кріслом від комп’ютерного стола.
— Ну, — стоячи біля дзеркала, я розглядала своє обличчя. Я таки дуже вдарилася носом і лобом. На носівиднівся синець. На лобі — чимала ґуля. Якби мене малювали в профіль, то я би точно стала схожою на троля з казки. Очі маленькі, з припухлими повіками. Рот широкий, аж до вух. І тепер ще й ніс такий, наче на ньому росте велика бородавка. Синюватий і набряклий.
— А Тьома де, Полю?
— Скоро буде.
Я обережно вмилася: було боляче торкатися до обличчя і я ледве стримувалася, щоб не зашипіти. Потім узяла мило, щоб попрати хусточку. Мені дуже хотілося повернути її. Бездоганно білу й випрасувану. Тоді, коли зійдуть синці, і я буду не тролем, а нормальною дівчиною... Я подумала про Макса (якщо мені не почулося, і його справді так звуть), про його яскраву шапку і ще яскравішу усмішку.
— Суп на плиті, — тепер батько під’їхав до комп’ютера. Це означало, що розмову майже завершено. — А гра в Тьоми як? Нормально? — він вже стукав по клавішах.
Читать дальше