Оксана Лущевська - Інший дім

— Коштовні, так? — перепитав чоловік.

— Ні-ні. Срібні. Маленькі. Такі невеличкі мушлі.

— Зірвали? — у його очах знову було співчуття.

— Ні. Мабуть, загубила, — я торкнулася вуха.

— Болить?

— Не знаю. Ні, майже, ні.

— Дорогі сережки?

— Ні, вони... Ні. Це мамин подарунок. Атлантичні мушлі, — я зняла ту одну сережку, що лишилася у вусі. — Мама надіслала мені. А я... я загубила... — я подивилася йому в очі.

— Добре, що сама ціла, — сказав чоловік. — А синець, — він придивився до мене ближче, — буде. Але, — кивнув, — як то кажуть, до весілля заживе.

Я зненацька схлипнула. Увесь той час, доки чоловік випитував мене, хлопець мовчав. Коли я схлипнула, він стурбовано глянув на мене. Нарешті вдалося роздивитися його очі — сірі-сірі. Від його погляду трохи відлягло від серця.

— Розкажи батькам, — порадив чоловік. — Треба заявити на них у міліцію, чи що? Як гадаєш, Максе?

— Не знаю.

Ми підійшли до зупинки.

— Скажіть, який автобус іде до Ра...

— Градинської, — знов поправив чоловіка хлопець.

— Так, який до Градинської?

— Сідайте на 21, і попросіть, щоб стали за мостом, — сказав якийсь юнак, знявши на хвильку навушники.

— Он їде! — чоловік махнув рукою. Автобус набли­жа­в­ся. — Слухай, — він ляснув себе по кишенях. — А ми ж із Максом навіть не запитали, як тебе звати. То як?

— Павлина, — відповіла я. — Поля. Мене звати Поля.

— Бувай здорова, Полю, — кивнув чоловік. — Гроші на автобус маєш?

— Вистачить, — я увійшла в маршрутку. — А ваша... хусточка? — спохопилася я, дивлячись на закривавлений шматок білосніжної тканини.

— Е, облиш, облиш, — махнув рукою чоловік. — Хай щастить! — крикнув він у двері.

Автобус від’їхав.

Я ще раз озирнулася на своїх рятівників. Вони пішли в бік супермаркету.

Мені спало на думку, що я не додумалася ні подякувати їм, ні запитати, як звали чоловіка. Напевно, Максового батька.

Але чи був він його батьком? Чи, може, сусідом? Знайомим?

Та й чи хлопця звали Максом? Чи, може, мені здалося? Почулося?

Після такого потрясіння могло що завгодно­ тра­пи­тися. Я ще раз подивилася на закривавлений ­­носовичок. Жінка, яка сиділа поряд, турботливо глянула на мене.

— Усе нормально? — запитала вона.

— Майже, дякую, — я розтиснула долоню зі срібною сережкою-мушлею.

Автобус зупинився на світлофорі. Я ще раз озирнулася. Чоловік і хлопець вже зайшли до супермаркету, але мені досі виднілася кольорова шапка Макса.

«Зелений, жовтий, червоний...»

Барви крутилися в голові.

«Зелений, жовтий, червоний... як світлофор... Червоний, жовтий, зелений...»

Раптово знову відчула липкі й холодні стусани тих двох покидьків.

Я сильно-сильно затисла сережку в долоні. «Мамо-о-о...» — подумки прошепотіла... і згадала про новини і... про кінець світу.

— Пити щось будеш? — Аліна запитала, коли ми увійшли до квартири.

Я відразу відчув особливий аромат її помешкання. Напевно, тут просто щось нещодавно готували, але мені пахло домашнім затишком і теплом, яких у насуже не з’являлося віддавна.

— Буду, — відповів так розгублено, наче я вперше в житті був гостем.

— Що? — вона показала мені рукою на шафу, куди треба було повісити куртку.

— Що-небудь.

— Добре, тоді йди обирай фільм, — Аліна вказала на вітальню. — Почувайся, як вдома. Я зараз!

«Почувайся як вдома?»

Я роззувся і пройшов до вітальні. Спочатку сів на крісло. Потім на диван. Оглядівся. Вітальня трохи нагадувала нашу. По кутках і на підвіконнях мама любила вішати чи розставляти вазони. Меблі були натерті до блиску. На журнальному столику не було звалиська газет, як у нас. Лінолеум вилискував.

Я почувався не в своїй тарілці. Особливо мене дратувало те, що після гри, як мені завжди здавалося, запах від мене був не дуже. І що дивного? Звичайно, у грі з тебе сходить сім потів, не менше. Тепер я хвилювався, що Аліна це помітить. Навіщо я погодився прийти? Краще б я навідався до неї іншим разом...

— Ти яке кіно любиш? Ти так і не сказав, — неочікувано гукнула Аліна з кухні і я аж стрепенувся.

«Вона просила вибрати фільм!»

Я підхопився й підійшов до полиці з DVD-дис­ками.

— А ти?

— Яке вибереш — таке й будемо дивитися!

Мені б якийсь трилер пішов. Але трилери, здається, не дуже подобаються дівчатам. Принаймні наші з Полею смаки завжди розходилися, якщо йшлося про музику чи кіно. Поля схожа на маму. Їм подавай романтику, комедію, драму, чи мультик. Напевно, й Аліні так само.

«Що ж подобається сестрі, якби згадати... Загалом, що тут є?»