Оксана Лущевська: Інший дім

Через хвилин десять я йшов з Аліною до неї додому. Ось вона. Її долоня майже біля моєї... Її плече близько-близько... Що мені робити — взяти її за руку? Чи краще покласти їй свою на плече? Обійняти?

Але як? Що вона подумає? Ні, краще стриматися. Чи все ж таки варто?

Я дивився на свою грубезну руку, на тендітну дівчину поруч і думав, що коли доторкнуся до неї, її тонке плече, розкришиться мов порцеляна.

Я не знав, що я почував до Аліни. Здавалося, при ній із «бурого ведмедя» я перетворювався на боязке ведмежа, на незграбного Балу, який топтався довкола її постаті, ніби циркач-новачок.

Торкнутися її чи ні?

Аліна щось розказувала про фільми, які вона припасла. Просила мене обрати. А я почувався так, наче в моїй голові щось перемкнулося, і блискітки її кофтини, яка виглядала з-під куртки, зовсім засліпили мені очі.

Я вирішила запитати когось про автобусну зупинку.

Озирнулася — на вулиці пусто.

Куди ж іти?

Я зазирнула за кіоск.

Вдалині світилося. Ага, якщо я пройдуся по цій вуличці, то дійду до супермаркету, саме там, де ми виходили.

Я подалася навпростець. Знову через двір. Краєм ока помітила двох хлопців, які сиділи на лавці й лузали насіння. Один був товстим і широкоплечим, мав темне волосся й великі щоки. Інший — середнячок. Білобрисий і червонощокий. Вони дивилися на мене, проводжали очима.

Що їм треба?

Я пришвидшила ходу, прошмигнула біля них. Спиною відчувала їхні погляди.

Невдовзі я вже стояла біля супермаркету. Але це був зовсім інший магазин. Не той, біля якого ми з Артемом виходили. Уздовж нього стовбичили галасливі жінки, продаючи зелень, домашню консервацію, якісь інші продукти.

— Скажіть, будь ласка, як проїхати до моста, що на Градинській? — підійшла я до однієї.

— На Радунській?

— На Градинській!

— Це там, де Радунська? — жінки переглянулися.

— Майже. Дуже близько, але автобус інший, — сказала я.

— Тоді тобі треба через той двір, там пройдеш кілька кіосків, а потім — направо.

«Розтелепа, роззява, ґава... Як же можна бути такою неуважною?» — картала я себе, бо мені знову треба було пройти повз тих двох.

— Ей, чюєш, ти! — озвався один з них. — Маєш бабки?

Моє серце підскочило аж до горла.

Що їм треба? Що їм треба?

— Ей, чюєш? — гукнув інший голос. Трохи грубіший. Хтось із двох гучно сплюнув.

Мені стало важко дихати. Що їм треба? Я підтюпцем подалася вперед. Боялася озиратися.

Майже стемніло.

Я не реагувала, вдавала глухоніму. Вони ж наступали на п’яти.

«Тьомо, де ти?»

— Чюєш, ти, глухаріха! — знову почула за спиною.

Мені хотілося бігти.

Бігти!

Бігти!

Чого вони причепилися до мене?

Я глибоко вдихнула. Видихнула. І кинулася щодуху протоптаною між будинками стежкою. Але трапилося саме те, що я й передчувала: здоровані кинулися за мною.

«Мамочко! Арчику! Мамо! Артеме!» — хотілося викрикнути, але мені не вистачало повітря, в грудях тиснуло.

Перед очима попливло, наче ті двоє кинули в ме­не каменем і влучили в голову. Хоча нічим вони не кидали насправді. Просто я відчула, як хтось із них стусонув мене у спину. Поштовх був сильним, та я не впала. Я ще бігла.

— Відчепіться! — крикнула. — Йдіть геть!

Один із хлопців схопив мене за плече. Вирвавшись, я метнулася стежкою до кіоску. Той був зачинений.

— Відчепіться! Чого ви від мене хочете? Відваліть!

Нижчий налетів просто на мене. Він різко штовхнув мене обома руками, і я боляче вдарилася лобом об кіоск.

— Ти здурів! Що ти робиш? — верескнула я й відчула, як гаряча цівочка побігла з носа.

«Невже кров?»

Я втерлася рукою. Так, на пальцях червоніла кров.

Я завжди боялася крові. Врізавши пальця, біліла й відверталася, поки Артем ліпив мені пластир на ранку. Не могла навіть зиркнути на те місце... Якщо в кіно показували якусь бійку, я заплющувала очі...

Відвернутися від цих двох я не могла. Це було далеко не кіно.

У голові знову запаморочилося, усе завертілося, я хотіла бігти, але ноги не слухалися. Ще мить — і впаду. Я безсило сперлася обома руками на залізну стінку кіоску.

— Чюєш ти, дура, не жмися, — другий різко смикнув мене за плече. — Гані сюда бабки!

— У мене немає грошей... Хлопці, у мене немає грошей! — заскімлила я. — Немає, ось, — я вивертала по черзі кишені джинсів, куртки, светра... — Ось, ось...

Я хотіла, щоб вони швидше мені повірили, розвернулися й пішли геть. Я казала правду: у мене не було грошей. Кілька гривень на проїзд — ото й усе.

— Бабло давай! Чюєш, як брєше? — гаркнув товстіший. Його обличчя пашіло. — Немає грошей...