— Це дурниці, Полю, — тихо сказав Артем. — Ну, ти жчула, така маячня вже була. І всі лишилися живі-здорові. Кінець світу, Полю, — мені здавалося, що він навмисне бадьориться, — настане, якщо я не прийду на гру, — він ступив до коридору. — Ти кроси взуваєш, Полю? Полюууу! — Артем уже зав’язував шнурівки, а я досі зазирала в біле з блакитними обідками віконце скайпу так, наче звідти мені назустріч мала виглянути Anna.
— Може, на телефон дзенькнути? — не втрималася я, вимикаючи комп’ютер.
— Поль, — Артем починав сердитися. — Я йду, окей? Ти або виходь зі мною, або лишайся.
Артем мав рацію: на гру запізнюватися не можна. Правила є правила. До того ж Артем — зірка команди «Бурі ведмеді». Усі хлопці нашої школи його поважали, а дівчата мріяли зустрічатися з ним. Скільки разів бувало, Артема обступали захоплені фанатки в черзі по автограф і не давали й кроку ступити. Та, на моє щастя, Арчі — Артему Чижу, моєму старшому братові, — ніхто з фанатичних прихильниць не подобався. Кому-кому, а мені це було відомо. Він завжди ділився зі мною своїми думками, тривогами, хвилюваннями.
Я була його оберегом на всіх іграх. Брат казав, що моя присутність сприяла його успіху, притягувала виграш. Ну, от і виходило, що мене, як і будь-якого талісмана, Арчі ніколи не лишав вдома під час гри. Принципово.
На всі матчі я ходила разом із ним і займала своє почесне місце в перших рядах зали. Так, щоб Артем міг мене бачити хоча б краєм ока. Коли йому вдавалося закинути м’яча до кільця суперника, він підморгував мені. Якщо завдяки Артему суперник промазував, і м’яч летів повз корзину, Артем поглядав на мене й морщив чоло. В очах його стрибали бісики. Без перебільшення скажу, що програвати їхній команді майже не доводилося, і, думаю, що це передусім завдяки моєму Артему, Тьомі, Арчі, Арчику. Хоча в команді «Бурих ведмедів» не тільки мій Артем, звісно. Усього семеро гравців, і всі вони справді круті.
— Може, ти йди, а я потім прийду, трохи припізнюся? — я ладна була вперше в житті не піти з Артемом, щоб таки спробувати викликати Anna.
— Що я можу сказати? — Артем скорчив гримасу й вийшов у під’їзд. — Роби, як знаєш.
Я зиркнула на батька — його очі блукали сторінкою газети «Пропоную роботу». Він то нервово смикав футболку, то потирав лискучу лисину.
І так весь вечір?
Мені не хотілося залишатися з ним наодинці.
Артем мав рацію: я вийшла за братом.
К-і-н-е-ц-ь с-в-і-т-у! Дурниці!
Такого просто за жодною логікою трапитися не може. Скажімо, якби Земля зіткнулася з гігантським астероїдом, тоді ми навіть і не відчули б, що настав кінець світу. Але такого не станеться. А отже, ніякого кінця світу не буде. Я читав колись на якомусь сайті, що вчені, досліджуючи нашу галактику, довели: всі ці пророкування про кінець світу — суцільна маячня.
Але ж на Поліні лиця немає.
Як зробити, щоб вона в це не вірила?
Чого я тільки смикався з тими новинами? Це ж треба! Попереду битва з «Чорними орлами», а в нас із Полею «кінець світу»!
Кінець світу?
Мені не хочеться розмовляти з Полею. Коли бачу її насуплене чоло, то розумію, що з мене нікудишній брат.
Але чим я можу зарадити в такій ситуації?
Гравцеві перед грою треба сфокусуватися... А як мені сфокусуватися, коли Полька виглядає так, наче щойно проковтнула якусь гидоту?
Кінець світу?
І як за таких умов сказати Полі про?.. Я ж планував зізнатися... Що тепер?
Ні, краще промовчати.
Сьогодні краще про це не розмовляти. Краще не чіпати Польки взагалі.
Сфокусуватися на грі.
Сфокусуватися на грі.
Сфокусуватися на грі.
Не забути крикнути водію маршрутки, щоб зупинився біля школи.
Кінець світу?
Маячня. Дурниці.
Кіоск, кіоск, кіоск... Супермаркет... Сфокусуватися... На грі. Сфокусуватися...
Сто пудів, таки краще грати на своєму майданчику.
Добиратися на гру маршрутками — це витрачати енергію гравця.
— Біля супермаркету! Зупиніться, будь ласка!
Спочатку на майданчик вийшов Жека, потім Федот, за ними — Артем. Публіка аплодувала. Переді мною сидів тато мого однокласника. Чоловік — справжній фанат. Свистить так, як Соловей-Розбійник, але при тому його бридка слина розлітається бризками навсібіч. Бррррррр! Скільки разів я зарікалася не сідати поблизу цього психа. Ні, я поважаю людей, які захоплюються спортом. Я й сама — фанат свого брата. Разом із ним ми не раз фанатіли від гри Мо Вільямса. Артем постійно слідкує за виступами клубу «Лос-Анджелес Кліпперс», і я теж. Але щоб уже так фанатіти... Бррррр!
Читать дальше