Оксана Лущевська - Інший дім

Я перехопив м’яча, почув виск Аліни, і мене це запалило, я став прориватися крізь коло «Чорних орлів», замахнувся...

— Арчі, жми!

«Полю?»

Я летів по підлозі. Я промазав. Рахунок зрівнявся.

Я бачив кросівки пацанів, чув їхнє тонке в’їдливе сковзання просто біля моїх вух. Мене хтось смикнув. Я не довго лежав. Оголосили перерву й потому заміну. Я сидів на стільці й розтирав забиту руку. На мене раз у раз оглядалася Аліна. Це було приємне відчуття. У грудях ставало тепло. Я ніяковів, відвертався, озирався залою, шукаючи очима Полю. І знову повертався й зустрічався поглядом з Аліною.

Ми продули: 55 — 53. Наші фанати незадоволено роз­ходилися. «Чорні орли» тріумфували.

У натовпі чулося моє прізвисько. Було зрозуміло, кого винуватили в поразці. Проте один із уболівальників підійшов мене підтримати.

— Тримайся, мен, — кинув він і потис мені руку. — Ти, мен, крутий, але сьогодні... Та нічо’, мен, ти ще їм даси.

Його співчуття мене роздратувало, а не підбадьорило.

Відразу після гри до мене підійшли дівчата зі шкільної газети, наші місцеві кореспонденти. Висока й середня на зріст, руда. Перша клацнула на телефон мою незадоволену фізіономію. Друга почала ставити якісь дурнуваті запитання. Що, питала вона, на мою думку, могло вплинути на негативні результати гри.

— Говори сюди, Арчі, — показувала на телефон.

Мені хотілося її послати подалі. Та якби я так зробив, то наступного дня мене зустрічав би на порозі школи сам директор. Мені й так доволі часто від нього перепадало: промивав мені мізки через те, що він колись вчився на фізрука.

— Що вплинуло на програш «Бурих ведмедів»? — кореспондентка не вгавала. — Що стало на шляху до перемоги?

— Ну, мабуть, новий майданчик, чи може... — я шукав слів, хоча на язику вертілися самі грубощі.

— То що? Арчі? — шипіла вона.

— Не знаю, — зам’явся я. — Не знаю... — хоча мені раптом дуже захотілося сказати, що то Польчина провина. Адже вона — мій талісман!

Моя поразка — Польчина вина!

Що її вкусило?

Де вона, та Полька?

Мабуть, чекала на мене в коридорі. Ні, я їй скажу, що так не робиться! Дуреписько! А щоб його... Мала коза!

Та рятувало одне: неподалік стояла Аліна, і мені не хотілося аж так кипіти. Перед Аліною треба триматися. А от Полька своє відгребе! Хай-но я тільки вийду з цієї зали! Хто так робить? Сама про НБА торохкотить, а потім підставляє мене...

Коли нарешті навіжені кореспондентки забралися геть, до мене підійшла Аліна. Я спробував усміхнутися, вдати, що все окей.

— Арчі, не парся, — сказала вона, її зелені очі засяяли, як блискітки на її кофті.

— Ну його, — я махнув рукою. — Що вже проце?

— Ти поспішаєш? — трохи зашарілася вона.

— Нннн... нііі, — мені знову стало ніяково. — А що? —я планував знайти сестру й не знав, як Аліні про це сказати. Не хотів, аби вона зараз же сказала «па» й пішла додому з кимось із наших, наприклад, із Федотом. Та понад усе в такій ситуації я не хотів, щоб вона вважала, що я няньчуся зі своєю малою.

— Я думала, — Аліна підійшла до мене, — може, ми подивимося щось разом? Ти любиш кіно? У мене є кілька нових дисків.

— Питаєш!

— Я живу неподалік, — сказала вона. — Мої батьки сьогодні не вдома. То що?

Аліна мене запрошувала?

Мене?

Як я міг їй відмовити?

Йти до Аліни додому?

— Зараз, пару сек, — я підійняв вказівний палець. — Ти зачекаєш?

— Так, я поки піду переодягнуся, — відповіла Аліна, усмішка грала на її обличчі.

— Супер!

Я вийшов у коридор. Роззирнувся.

— Полько! — гукнув я. — Поль!

Я позаглядав усюди, вийшов на вулицю, гукнув. Полі не було. Я стояв ні в сих, ні в тих.

— То що? — почув із-за спини.

Аліна з’явилася в дверях, вже перевдягнена в куртку і джинси.

— Йдемо?

Я вагався. Що ж робити з Полькою? Куди вона поділася? Зрештою, я вирішив, що вона не дитина і спокійно може дістатися додому без мене... напевно, саме так вона й зробила. Чого б ні?

— Арчі?.. — Аліна знітилася. Кутики її вуст опустилися. — То йдемо до мене?

Поглянувши на її розгубленість, я махнув рукою, мовляв, ну тебе, Полько. Не зараз!

— Йдемо! Йдемо, я в роздягалку — і назад. Чекай тут.

Коли я увійшов, Федот вовком глянув на мене. Я добре знав, що йому подобалася Аліна. Але вона вибрала мене.

Жека простягнув свою п’ятірню.

— Прорвемося, друзяко, — сказав він, бо Жека розумів, що нашу поразку я зарахував собі.

Жека — ще той пацан. З ним можна розробляти будь-яку стратегію. Федот теж нічого, але між нами стоїть Аліна. Тому в грі ми — команда, а в реалі — суперники.