Оксана Лущевська - Інший дім

— Нормально.

— Виграли?

Я промовчала, боячись, що він забажає дізнатися рахунок. Та батько й не перепитав. Він далі цокотів по клавіатурі.

— Поїж, Полю! Суп на плиті.

— Добре.

— І Тьомі нагрій потім.

— Угу.

Від свого відображення в дзеркалі мене нудило: «Яка ж почвара! Хіба така могла б сподобатися Максові?»

Я вислизнула з ванної, схопила в кухні яблуко й забігла в нашу з Артемом кімнату. Увімкнула комп’ютера, скайп запустився сам.

[8:58:28 PM] Polja Chyzh: Привіт! Мам, ти є?

Порожньо.

[8:58:33 PM] Polja Chyzh: Я хотіла з тобою поговорити...

Порожньо.

[8:58:34 PM] Polja Chyzh: Що у вас кажуть про кінець світу? Мамо, я вдома. Дзвони.

Порожньо.

«Мам, якби ти знала, що зі мною... Мамочко, якби ти бачила... Мам, у Артема, здається, є дівчина... А ще на мене сьогодні... напали... Мам?..»

Що вона робить? І де вона в цю хвилину?

Хоча мама мені про все розповідала, але все одно, я зовсім не уявляла її життя.

Чи воно схоже на наше? Чи інше?

Чи її будинок схожий на наш?

Моя мама змінилася. Цього я не могла не помітити. Вона дуже схудла. Стала схожою на хлопчиська. Підстригла й пофарбувала світле волосся в темно-каштановий колір. Навіщо? Я завжди хотіла собі такий колір волосся, як у мами.

Моя мама змінилася. Навіть її мова. Вона стала проговорювати слова швидко й емоційно. Вона вимахує руками. Сміється більше, ніж будь-коли. Хоча сміятись вона завжди любила.

Моя мама змінилася. Але її очі і ямочки на щоках такі самі рідні й близькі. Мені здається, що ми не бачилися вже цілу вічність. А минув усього рік. День за днем, день за днем — збіг...

Рік без мами — це багато. Рік без неї — вічність.

Мені хотілося до неї доторкнутися, коли я бачила її по скайпу.

Мені хотілося її сонця, бо вона мала гарну засмагу. Хотілося побачити картини, які вона описувала для майбутньої виставки. Бо моя мама дуже добре знається на своїй справі.

Хотілося побачити ті книжки, які вона читала.

Скуштувати ті страви, які вона їла.

Пройти тими ж дорогами, якими ходила вона.

Проїхатися в її автівці.

Моя мама дуже змінилася. Наша мама, я мала б сказати, але коли я сиджу сама й думаю про неї... У такі хвилини вона тільки моя.

МОЯ!

Мама змінилася в іншій країні. Мама змінилася в іншому домі.

Згадалося, як наша вчителька історії розповідала про еміграцію українців. Вона, мабуть, навмисне згадала про Пенсильванію, розказуючи, що одні з перших груп українських емігрантів у США прибували туди працювати на шахтах.

— Працювати за мізерні гроші, — двічі повторила вона. — Але емігранти того часу, — вона підіймала палець, довгий, мов указка, — завжди зберігали свої звичаї. Цікаво, чи це так само зараз? — вона зробила паузу. І додала, що в нас у класі теж є діти, чиїх батьків можна «лагідно», так вона сказала, назвати емігрантами.

— Наприклад, мама Павлини щонайсправжнісінька емігрантка, — наголосила вона.

«Емігрантка? Наша з Арчиком мама — емігрантка? — як ушкварило мене. — Що вона меле?»

— Правда, Павлино? — класна керівничка дивилася просто мені в очі. — Розкажи нам, де твоя мама і що вона там робить. Адже вона, як я чула, живе в штаті Пенсильванія, чи не так?

«Та йди до біса! Дурепа, а ще вчителькою назвалася! Що твоя мама там робить? Хай тебе те не пече, ага? Чуєш, хай тебе це не хвилює!»

— То що, Павлино?

«Терпіти не можу! Вона мене ненавидить... І я те­бе, чуєш, я тебе ненавиджу також!»

— Чого мовчиш, Павлино?

— Моя мама мешкає на краю світу, в іншому домі, — нарешті сказала я. Мої очі стали, як дві риски.

«Тупа дурепа!»

— Коли ми лягаємо спати, вона встає. Коли ми встаємо, то в неї вже завершується робочий день. Моя мама живе біля гір, ні, вона живе в горах.

— Дотепно... А ось ти, Полю, кажеш «робочий день», — відповіла керівничка, — то який робочий день у твоєї мами?

«Ні, вона дістала!»

— Довгий, як в усіх,— сказала я.

— Мама важко працює?

— Ні.

— А що вона робить на краю світу, чому не їде додому?

«Скільки можна?!»

— Вона описує картини для каталогів, організовує виставки, — відповіла я серйозно. — Те саме, що робила тут, у Києві.

— А які картини вона описує? — керівничка справді організувала мені те, що Артем назвав би допитом.

«Під три чорти тебе з твоїми картинами! Які? Які? Які хоче такі й описує...»

— Наприклад, — я намагалася згадати назву хоч однієї картини, яку колись згадувала мама, — картину художниці Марти Волтер «В’їзд. Щойно з корабля. Острів Елліс», — я бачила, що керівничка нічого не знала про цю картину, як і всі інші в нашому класі.