Свинячі рила!
Як же вони посміли таке зробити з моєю сестрою?
— Я їм покажу, — примружився я. — Щоб з тобою таке... Щоб моя сестра... Я за тебе помщуся, — сказав, торкнувшись Полиного підборіддя. Мені шуміло в голові й тремтіли руки. Моя симпатична й завжди така войовнича сестра зараз мала вигляд маленького наляканого щеняти.
— Батько бачив?
— Ні. Він на мене не дивився ввечері.
— Мама?
— Не дзвонила, — вона знову скривила рота. — Ми встигнемо з нею порозмовляти до кінця світу?
— Полю, кінця світу не буде.
— Не буде, — повторила вона. І знову заплакала. — Не буде.
— Полю, не плач. Вони пошкодують, що на світ народилися. Я їм... Вони ще побачать...
— Не треба.
— Сказав — зроблю. Я їм зроблю, паскудам... Лягай, — я розстелив їй ліжко. — Лягай.
Поля заснула. А я лежав і думав: у тому, що трапилося з Полею, був винен я. Якби я вчинив якось інакше... Якби ж я тільки розказав Полі про Аліну раніше...
Мені треба було бути більш обачним.
Поля...
Вона помилялася — помста потрібна. Паскуди! Щоб їм!.. Уммммммм... Мерзотники! Це ж як ті покидьки штовхнули мою сестру, що в неї півобличчя фіолетового кольору?
Якби я повернувся раніше, то дістав би їх ще ввечері. Вдосвіта їх ніде не знайти.
Треба чекати дня.
Я підскочила від різкого свистячого звуку з комп’ютера.
Швидко глянула на монітор.
— Арчику, мама! — потрясла брата за плече.
— Встаю!
— Привіт, пташки! Привіт! — мама показалася на дисплеї. Усмішка від вуха до вуха. За нею стояв Ед. Він мені здавався великим і широким, як одна зі скель Аппалачі. Якщо виїхати за Піттсбург, то гори стають вищими й ширшими. Едові руки торкалися маминих плечей. Вони були широкі й червоні. — А що то за паніка, Полечко? Ти мені написала в чат. Що за кінець світу? — усміхалася вона. — То анекдот такий, га, пташко? — не вгавала.
— У вас в новинах не казали? — мені було ніяково говорити перед Едом. Я соромилася. Але втішало, що української він не розумів. Хіба кілька слів, яких мама вже встигла його навчити.
— А, — мама засміялася, — дурниці! Мільйон разів таке вже казали! Забудьте! А як ваші справи? Як Тьома? Чому я вас не бачу? Де ваша камера?
Артем хотів було натиснути на відео, але я зупинила його руку. Він розгубився на півсекунди, а тоді кивнув з розумінням: мені у такому вигляді мамі показуватися не можна.
— Не працює, — збрехав він, прикриваючи мене. — Камера не працює.
— Еде, Еде, — мама заторохтіла щось по-англійськи. Я розібрала лише два слова «візи» та «Америка». — Не забудьте, — то вже нам, дуже серйозно, — вам до посольства через два дні.
— Та пам’ятаємо, — відповів Артем.
— То що, камера ніяк?
— Ні, — відрізала я, поглядаючи на Артема.
— Жаль, пташки. Жаль. Я би хотіла вас бачити, бо зараз вам скажу, що в нас для вас є новина. Гарна новина, пташки, — вона повернулася до Еда. — Скажи, любий? — мама знову кивнула до нього, і він присів ближче до неї. Щось промовив, але я тільки зрозуміла слово «відео». — Він питає, чого вас не видно?
— Скажи йому про поламану камеру, — повторив Артем.
— То яка новина, мам? — мені затенькало в серці.
— Ми, пташки, вчора з Едом нарешті таки побралися! У всіх родичів вийшло зібратися, а то ж як не одне, то інше заважало. Знаєте, як воно...
У нашій кімнаті зависла тиша. Ми мовчки дивилися на усміхнену маму, яка торкалася червоної руки Еда, і мені було втішно, що камеру ми не ввімкнули. Не треба було їй бачити наші обличчя. Ми з Арчиком скривилися в гримасах.
— Ви раді? Раді? Чого мовчите?
Ні Артем, ні я так і не витиснули із себе звуку.
— Ви раді, пташки? — ще раз перепитала мама.
— Так, ми раді, мам, — нарешті сказав Артем із ввічливості. Його обличчя зблідло.
— От і добре! — видихнула вона. — Чудово, пташки! Еде, вони раді! Вони щасливі за нас, Еде! — сказала йому мама. Його глибоко посаджені очі примружилися від задоволення.
— Ми не хотіли казати наперед, — туркотіла мама, — бо треба було оформити багато паперів, і ми не знали, чи все пройде саме так, як ми планували. Та ще ж сім’я, кажу, ніяк не могла зібратися. Але знаєте що, пташки? — мама поглянула на Еда з ніжністю.
— Що? — ми з Артемом спохватилися.
— Все минуло як слід! Отже, вітайте нас, пташки! Вітайте! — вона розвела руками й ще ширше усміхнулася. — Вітати буде по-англійськи — «congratulations», деякі американці кажуть «cоngrets»...
Ми з Артемом переглянулися. Його кадик зарухався швидше. Він хвилювався.
— Вітаємо, мам, — сказала я тихо.
Читать дальше