Оксана Лущевська - Інший дім

— Так, — кивнув Артем. — Вітаємо чи... як там? Конґретс?

— Еде, вони нас вітають, чув? Кажуть конґретс! — мама засяяла. — Ед — чудова людина, — вона поплескала його по широкій руці. — Він вам сподобається. Так-так, Ед вам обов’язково сподобається.

— Так-так, сподобається, — повторив Артем і на­суп­лено відвернувся від дисплея.

— Ну, розкажіть, пташки, як ви? — мама знову посерйознішала.

— Ми — добре.

— І все?

— Все добре, — з притиском сказав Артем.

— Школа як?

— Закінчуємо чверть.

— Добре закінчуєте?

— Добре.

Розмова не клеїлася.

— А ти як, мам? — мені дуже хотілося додати, що ми за нею скучили, але я бачила Еда, і мені дедалі більше бракувало слів.

— Я щаслива! Щаслива, пташки! — засяяла вона. — Вас би ще дочекатися, і тоді я б насолодилася щастям сповна. Ах, так, дочекатися...

Ед щось швидко сказав мамі. Вона кивнула.

— Мусимо йти, пташки, — мама знову розпливлася в усмішці. — У нас сьогодні ще святковий обід з друзями й вечеря з Едовими батьками. А ви що будете робити?

— Відпочивати, — сказав Артем.

— Добре, — мама кивнула. — Він, — вона знову кивнула в напрямку нас, шукаючи слів. — Він... вас годує?

— Тато? — перепитала я. Мама зробила паузу так, наче слово «тато» було табу.

— Так, він.

— Ми не малі, — відрізав Артем. — Самі можемо дати собі раду.

— Чудово! Це чудово! То що, пташки, до завтра? Цілую вас! — крикнула вона й розкинула руки, імітуючи обійми й надсилаючи повітряні поцілунки. — Ми цілуємо вас, пташки, — виправила себе, торкнувшись руки Еда. — Ми!

— Так, ми теж, — сказала я.

— І чекайте, — мама замахала руками, — полагодіть... чи купіть... камеру! Я... ми хочемо вас бачити.

— Домовилися, — відповів Артем.

— Цілую, цілую, цілуєєємо! Ед просить сказати, що ми на вас чекаємо! — додала вона радісно. — До зав­тра, пташки, до завтра!

— До завтра, мам.

Скайп вимкнувся. Ми з Арчиком знову переглянулися.

— Тепер у нас двоє батьків, — кинув Артем. — Тобі один, мені один.

Я промовчала.

Поклала голову на стіл і міцно заплющила очі.

Мені захотілося стати чиїмось відданим псом, і щоб у мене був такий же відданий хазяїн. Щоб він підійшов і погладив мене по спині. Потім по голові. Потому глянув у мої великі очі й сказав: «Усе буде доб­ре! Давай лапу!» Я би підняла лапу й заметляла б по підлозі великим кудлатим хвостом. Якби ж я стала собакою! Світ би змінився для мене, і мені більше не треба було б удавати, що мені подобається Ед. Я б на нього гавкала. Може, я навіть загарчала б і кинулася на нього: не ступай на мою територію! Та Ед ступив. Він одружився з нашою мамою. З моєю мамою! І ми з Артемом не можемо нічого змінити. І мені не стати псом. І мені не гаркнути, не гавкнути і не гризнути того бридкого червонорукого Еда. І справа далеко не в тім, що він схожий на котрусь зі скель Аппалачі, справа не в тому, що я його погано розумію, бо він розмовляє англійською. Справа тільки в тому, що він забрав у нас нашу маму. Поселив її в іншому домі. Як у тому вірші: «Хатка, яку збудував собі Джек»... збудував мамі Ед... Якби не він, якби вона його не зустріла, то повернулася б до нас відразу після виставки.

Наша мама... Моя мама... Хоч би на хвилину, на мить стати б собакою! Я ще міцніше заплющила очі. Хотілося плакати. Болів синець.

З коридору почулися кроки батька.

— Йдете їсти? — він причинив двері, зі щілини було видно тільки його гачкуватого носа. — Ваша смаженя на столі.

— Знову те саме, — буркнув Артем.

«Уууу, терпіти не можу. Тільки й носиться зі своєю їжею. Нічим не цікавиться — знай лише їжа на столі, в холодильнику, у духовці...»

— А де твоя? — грубо кинув Артем.

— Я вже ситий, — відповів тато. — По горло, — додав він, киваючи на комп’ютер. — По горло, так! — і зачинив двері.

Ми з Артемом зрозуміли, що він чув мамину розповідь. Справді — як же він міг не чути? Вона ­достатньо голосно сповіщала нам про своє щастя. Треба було не бути в квартирі, щоб не почути.

Дивно: в ту саму мить наша мама була дуже щаслива, а наш тато був глибоко нещасний. І ми теж.

Ми з Артемом їли мовчки. Батько сидів у своїй кімнаті. Він клацав клавішами комп’ютера. Щось тихо бурчав і, напевно, тягнув за всі боки свою заношену футболку.

Мене навіть втішало, що батько був заклопотаний своїм, бо він уже другий день не помічав мого синця. Я думала, що якби він ще день-два не звертав на мене уваги, то, може, синець би зійшов. І батько ніколи не дізнався б про нього. Мені не хотілося з ним про це розмовляти. Хоч би пронесло!