Оксана Лущевська - Інший дім

У тиші я чую, як батько рипає дверцятами своєї тумбочки. Потім чалапає на кухню. Хоч би до мене не зайшов, думаю, але йому зазвичай не цікаво, чи я вдома. Його піклування про нас зводиться до годівлі. Немов ми й справді пташки, як називає нас мама. Він про себе мало піклується, що вже казати про нас? Удома ходить в незмінній засмиканій футболці і в старих спортивних штанах. Наче в нього більше нічого немає! А ще ті подряпані окуляри — терпіти їх не можу. Що з ним? Чому він не хоче мати вигляд нормального чоловіка? Бо зі своєю лискучою головою і бородою він би міг бути елегантним, проте з ним мовби щось трапилося. Він став занедбаним нечепурою. Мені соромно за нього, особливо, коли йому треба йти на батьківські збори.

Інколи я уявляю батька Синьою Бородою, від якого втекла наречена. Втекла на край світу, в інший дім, і він бродить, похмурий, своїм замком і снує якісь темні важкі думи. От тільки замок — не замок, а звичайна квартира. А ще в Синьої Бороди-невдахи лишилося двоє дітей...

Мама зустріла того єдиного, якого все життя шукала? Невже вона на пошук цього рудочубого Еда стратила півжиття? Знайшла — і покинула нашого батька. Бо ж насправді він не Синя Борода. Насправді він не такий. Ні, не жорстокий. Зовсім, ні. Він добрий. Але йому краще було б поголити чорно-сиву бороду. Вона йому не до лиця. І змінити окуляри. Вони додають йому десять років.

Чому в моїх думках батько перетворився на Синю Бороду? Хіба тільки через ілюстрації?

Я уявляю, як мама з Едом вечеряють з його родичами. Вони сидять у ресторані за довгим столом, заставленим наїдками. Усі чоловіки як один м’ясисті, широкі, з великими червоними руками. Вони всі ­тільки те й роблять, що наминають, і відривають погляд від тарілки хіба, щоб смикнути себе за краватку. Здається, що то скелі Аппалачі посідали рядочком. А біля них жінки. Напевно, в святкових вечірніх сукнях. Усі елегантні.

Чи велика в Еда родина? Чи така як у нас?

Я б могла довго розповідати про своїх родичів. Та тільки починаю про них думати, як зупиняюся на батьковому братові. Його я боюся так само, як Синьої Бороди. Він нечасто приходить до нас, але коли приходить, то просить у батька сто грам. Руки його трясуться, очі — мов у Сірка. Батько його жаліє, садить за стіл, дістає з холодильника всяку поживу — а дядькові багато не треба, — розігріває, подає йому ложку чи виделку. Потім рипає дверцятами нашої старої кухонної шафи, яку так не любила мама за той скрегіт, і дістає пляшку. Наливає йому повну чарку й собі крапає пару крапель. Наш батько не п’є, та пригубити може.

Я ніколи не поділяла того розуміння, яке батько дарував своєму братові. Він увесь час казав, що дядько Стефан молодший за нього і постраждав колись від удару по голові. Часом він хворіє, і йому тоді дуже хочеться випити. Одного разу, нещодавно, дядько на підпитку шукав якось зробленого ще за Царя Гороха ножа. Він подарував його батькові на котрийсь із днів народження.

Навіщо дядькові був той ніж?

Мені було дуже страшно слухати його п’яні викрики, які супроводжували батьківські пояснення, що того ножа вже давно винесли в сміття. Коли вони кричали вдвох — п’яний дядько і батько, котрий ­пригубив дві краплі, мені здавалося, що на нашій кухні поселилися аж двоє Синіх Борід одразу. Направду, батько й дядько дуже схожі. Щоправда, дядько не лисий. (У нього завжди таке ж світле кудлате й заплутане волосся, яке було в мене, коли мене порятував Макс і його батько.) Вони продовжували кричати, а я — чекати, що Артем вбіжить до кімнати, мов лицар зі шпагою, і забере мене від цих двох.

Батько знову прочовгав до свого «кабінету».

Сів за крісло. Розгорнув газету. Ще з годинку попрацює й візьметься за пульт. Далі перемикатиме канали, зовсім як Артем, коли хвилюється.

Невже наш батько хвилюється? Ні, я не буду в ньо­го таке запитувати. Ми мало розмовляємо. Коли ми вдома, то або читаємо, або сидимо кожен за своїм комп’ютером, або мовчки дивимося телевізор. Здається, що в нашій родині вичерпалися всі слова. Це сталося тоді, коли мама сказала, що повертатися не збирається. Як зараз пам’ятаю той день. Ми з Тьомою мовчали. Ми чекали пояснень, з надією поглядаючи на батька. Та він не зронив ані слова. Того ж вечора до батька прийшов брат, і разом вони випили, «за традицією».

З кухні час до часу долинали затерті слова: навіщо Колумб ту Америку відкрив?