Оксана Лущевська - Інший дім

Мама якось згадувала, що коли б вона не проїжджала дорогою до центру Піттсбурга, її дивує таке: чому в’язницю побудовано ледь не в самісінькому серці міста? Чому вікна високої будівлі виходять просто на річку? На її думку, це псує міські ландшафти. Хоча вона вважає, що неуважні туристи часом не помічають, що вікна великої будівлі заґратовано. Бо, якщо пригледітися, то інколи навіть можна побачити, як за ґратами стоять в’язні і дивляться чи то на річку, чи то на невпинний рух транспорту. Та загалом туристи часто сприймають в’язницю просто як пам’ятку архітектури.

Маму хвилює в’язниця в центі Піттсбурга... а мене хвилює в’язниця, до якої я потрапив. Мені пофортунило — мене не посадили за ґрати. Хоча в ментівській машині мені таки довелося за ними посидіти. Захоп­лений зненацька, я почувався кримінальним злочинцем.

Сидіння рипіло. Колеса тріщали. І мені хотілося одного — провалитися до найглибшого нутра землі ­й згоріти в киплячій магмі.

Коли мама навідується до центру в справах, її також дивує, що однією з найстаріших споруд міста є саме будівля суду. Вона має високі куполи. Мама каже, що попри всі архітектурні деталі краса її ще й у тому, що вона з’єднується з іншою будівлею — «Мостом Зіт­хань». Це такий собі венеціанський мотив. Хоча мені це нічого не каже: я не був ні у Венеції, ні у Піттсбурзі. Мама твердить, що її завжди дивує, що та будівля нагадує замок. Замок? Будівля, в якій я сиджу нині, на замок не схожа. Хоча, здається, я відбувся легким переляком.

Щойно мене привели до дільниці, то посадили на стілець. Я сидів мовчки і чекав на допит. Але менти лише записали мої дані. Запитали про батьків. А далі про те, чому я таке накоїв. Чому накинувся на того хлопця з кулаками. Спочатку я хотів мовчати. Потім збрехати і залишити собі помсту за Полю на майбутнє. Та згодом злякався — менти сказали, що не віддадуть мене батькам, поки я не скажу правди.

А як же мама? Поля? Америка, зрештою?

І я виклав усе, як було.

Ментів моя розповідь особливо не здивувала. Та вони й слухали її у піввуха. Один поблажливо кинув, що люди вже не раз зверталися зі скаргами на двох хлопців, що розбишакують на Троєщині. Якраз у тому районі, де все й трапилося з Полею.

Міліціонер вніс запис у книжку і запитав про моїх батьків. Сказав, що треба, щоб вони прийшли по мене, бо інакше мене не відпустять. Мало чого мені ще в голову збреде, наголосив він. Треба заспокоїтись, пояснював, поспати. А за день повернутися з батьком чи матір’ю і заповнити ще якісь папери.

Він став телефонувати до нас додому. Здалося, що моє серце перетворилося на м’яч, якого вкидають до кошика. Воно пульсувало й підстрибувало.

Я сидів на стільці й приречено чекав на появу батька.

От батько прийде — і що далі?

Що будуть говорити в школі?

А що — в команді?

Добре, що я нікого не вплутав із пацанів.

А що, як Поля скаже мамі?

Що мама на це відповість?

Телефонний дзвінок розітнув тишу в квартирі. Батько, як завжди, сидів у своїй кімнаті. Я вирішила не підходити до телефону, щоб раптом не потрапити йому на очі. Батько теж не квапився. Після третього виклику він таки почовгав до коридору.

— Віктор Чиж, — сказав він і прокашлявся. — Слухаю. Говоріть, це Віктор Чиж.

Терпіти не можу його надмірної офіційності. Наче він секретар в офісі. Він пояснює це тим, що інколи телефонують клієнти, а тому нам з Тьомою треба також навчитися відповідно розмовляти по телефону.

— Чиж, так, Чиж, — голос його тихішав, — мій син, так, Артем.

Я підійшла ближче до дверей і принишкла.

— Матері немає, — говорив затинаючись. — В Америці. Скоро не приїде. Прийду сам. Так. Зараз. Уже виходжу. Дайте адресу. Полю! — крикнув батько. — Подай ручку! Полю...

Я метнулася до столу. Ручку? Ось — ні, не пише.

Олівець! Зламався!

Нарешті я відрила в наплічнику папірець і ручку.

— Чекайте, хвилину, пишу, — батькові руки тремтіли. Окуляри зсунулися на край носа, та він не зважав. — Дякую. Зараз буду. Йду.

З Артемом щось трапилося.

Батько повісив слухавку й уважно подивився на мене. Видно було, що він хотів щось сказати, смикнув футболку, та ураз його очі міцно прикипіли до мого синця. Я обіперлася на стінку і опустила голову. Батько мовчав. Папір шарудів в тремтячій руці. Тепер то був єдиний звук.

— Полюююю, Полееечко, — тяжко видихнув він і знову вмовк, підійнявши моє обличчя за підборіддя, він розглядав синець. — Болить?