Повз будинок пройшло кілька дітей. Один із хлопців став, потис іншому руку й пішов за ними.
Домовилися між собою...
Щойно хлопець зник за рогом, я вирішив діяти.
Швидко, не роздумуючи, вискочив з-за будинку і, як колись у дитинстві, наскочив на пацана. Я збив його з лавки. Він не встиг навіть отямитися, як я притис його до землі. Вхопив його за комір. Чесалися кулаки зацідити йому просто в пику. Та я зупинив себе: хотілося вліпити йому синця на те саме місце, де зараз красується синець у Полі.
— Ти шо? — нарешті видихнув пацан.
— Шо?
— За шо? — він говорив обривисто й налякано. — Шо я зробив?
— Знаєш...
— Ні.
— Знаєш, падло!!!
— Ні.
Пацан став помалу борсатися й навіть копнув мене ногою. Це він дарма зробив. Мені перехопило подих, і я ледь не угрів його. Він закрився руками. Затремтів.
— За шо? — проскімлив.
— Знаєшшшш!
— Ні!
Клеїв дурня! Він повинен був визнати свою вину, казав я собі.
— То шо, знаєш за шо?
— Ні.
Я звів кулак, прицілився й був готовий цієї ж миті вквасити йому. Аж тут з балкону почувся виск.
— Сашку! Сашку! Допоможіть! — жінка голосно верещала. Ймовірно, то була матір цього негідника.
Я звівся на ноги. Спочатку хотів утікати, а потім вирішив, що хай би вона дізналася, за що отримав її син. Хай би їй стало не по собі від того, що її синочок і його дружбан зробили з моєю сестрою. Хлопець метнувся. Я тримав його, випроставшись.
Мати вибігла на вулицю.
— Сашку! Сашку! — кричала вона.
Я стояв, намагаючись триматися гідно. Вона мала знати — зобов’язана була знати правду. Та не встиг я відкрити рота, як побачив, що до двору їхала міліцейська машина. У мить ока, жінка тицьнула на мене пальцем.
— Он він! — верещала вона. — Сашку, тримай його!
Пацан посміливішав. Тепер уже він сам пхнув мене й хотів повалити на землю. Але я був сильніший. Я вирвався й став бігти за будинок. Машина розвернулася, хряснула дверцятами, і за мить на мене кинулося двоє чоловіків у формі.
Далі все було за звичним сценарієм кримінальних шоу на ТБ.
Вони скрутили мені руки.
Вони посадили мене в машину.
Вони зачинили заґратовані двері.
На мене дивилися люди з балконів.
Визирали з вікон.
Паскуди! Коли якісь вгашені гопники вечорами нападають на дівчат, їх не докличешся, а коли не треба, вони тут як тут!
— Розвелося їх, розвелося, — примовляла невисока жінка. — Волоцюги дворові. Розвелося їх!
Пацан мовчки спостерігав.
Коли машина від’їжджала, я краєм ока побачив іншого хлопця, що пішов за групкою дітей. Він вів одну з дівчаток за руку. Побачивши сцену, що розігралася біля під’їзду, хлопець схопив її на руки, і вони прибігли ближче. Жінка кинулася до них. Мене накрило з головою від шоку: це були не ті пацани!
Що тепер?
Що?
Назад у дитинство: щоб батько стояв за деревом! Щоб я знав, що можу розраховувати на нього! Щоб він підсобив, коли що піде не так, бо все пішло не так, не так, не так...
Що тепер?
Машина рушила. Виїхала на дорогу. У вікні миготіли дерева. Одне за одним, одне за одним... Вони вкривалися рясним цвітом — білим, рожевим, жовтим.
Древо за деревом, дерево за деревом, дерево за деревом... І за жодним із них не стояв мій батько. Не чекав на мене. Звело щелепи.
Як мені вибратися?
Відколи Артем пішов, я не виходила зі своєї кімнати. Я сиділа в кріслі, підібгавши під себе ноги, і намагалася уявити свою маму нареченою.
Чи вона одягала білосніжну весільну сукню?
Коли вона виходила заміж за тата, її сукня була пишною, мереживною, з квітчастим оздобленням аж до шиї.
Як вона вклала волосся?
На весільних фотках з татом у неї пишні локони.
Чи начепила вона фату?
Татові подобалася її давня коротенька сітчаста фата, яку вони обирали колись разом.
Мені вимальовувалася святкові обід і вечеря.
Спочатку вітають друзі — мамині друзі чи Едові друзі?
Мамині друзі усі живуть у Києві. Едові друзі — напевно.
Усі потискають його червоне лапище. Він урочисто торкається краватки й втирає спітніле чоло серветкою. Його схоже на цеглу обличчя розтягується в широчезній усмішці. Він каже, що він найщасливіший чоловік у світі. Галантно притримує маму за гострувате плече. Киває своєю рудо-жовтою чуприною. Ед схожий на чоловічка, складеного з конструктора леґо. Чи на неотесану брилу...
Чому моя мама його покохала?
Вона каже, що Ед — хороша людина. Він уміє подобатися. Ед — як промінь сонця у сірий день. Завжди веселий. Завжди в доброму гуморі. Ед вміє знайти вихід з будь-якої ситуації. То виходить, за це вона його покохала?..
Читать дальше