Оксана Лущевська - Інший дім

— Пташки, привітик! — останнім часом мама поводилася по той бік екрану так, немов доповідала з космічної бази. Усмішка на весь рот. Ед — позаду. — Пташки, ви як? Все добре?

— Добре, — як завжди відповіли ми в один голос.

— Повечеряли?

— Так, — знову разом кивнули ми.

— А в мене... точніше в нас з Едом... для вас ще одна новина, — вона навіть не зважала, що ми не увімкнули камери.

Поля тривожно поглянула на мене.

— Погана чи хороша? — спохватилася Поля. — Не про кінець...

— Пташко, про початок! — крикнула мама й потягнула Еда за руку. Він присів біля неї. — Ти скажеш чи я? — вона дивилася просто в камеру. Біля її очей виднілися дрібні зморшки.

Ми з Полею здивувалися — як це, він скаже? Він же не розмовляє по-українськи. Та Ед підсунувся до мікрофона. Його велика рука вперлася в стіл.

— Ум... Гм... — він подивився на папірець, де було прописано, як треба читати, — ...буде брат, — виріквін.

— ...Ик, братик, — виправила його мама. Ми нічого не второпали. — У вас буде братик! — виголосила радісно мама. — Це Ед вам хоче сказати, пташки!

Як це братик?

Як це — «у вас»?

Мені здавалося, що мама і Ед розмовляли якимись кодами, яких мені не вдавалося розшифрувати.

«У вас буде братик? Як це — брат... ик?»

Я поглянув на Полю — вона була приголомшена. Сховавши обличчя в долоні, вона водила ними, немов розтираючи замерзлі на морозі щоки.

— Пташки, ви раді? Кажіть, чому мовчите? — лагідно усміхнулася мама.

Ед шкірився в екран. Розглядаючи його гладке квадратне обличчя, схоже на брилу, я подумав про батька. Чого цей Ед шкіриться? Чого горлопанить? Хоч би тато не чув. Я озирнувся: телевізор працював голосно. Добре! Бо я не міг уявити, що батько почує цю «радісну» новину.

— Ми... ми раді... — витиснула з себе Поля, та на ній не було лиця.

— Еде, вони раді, — як по радіо, двічі проторохтіла мама. Я більше не впізнавав її голосу. Мені здавалося, що не тільки її інтонація змінювалася, коли вона говорила до Еда, а й голос її ставав іншим, чужим. Поля мала рацію щодо маминих змін. Вона куди спостережливіша від мене.

— Ми ще не знаємо, як ми його назвемо, — сказала мама. — Хочемо, щоб звучало гарно і по-українськи, і по-англійськи. Тож маємо список. Чи порадите, яке ім’я вибрати? Ось, будь ласка, — вона дістала з шухляди папірець. — Антон, будуть називати Ентон чи Антоніо.

— Ага, як Бандерас, — кинув я.

— Іван, але будуть називати Айвон.

— Або Ейвон, як косметика, хіба ні? — тепер Поля підкинула.

— Чи... — мама, здавалося, приймала наші шпильки за чисті жарти, вона пригледілася до написаного, — Євген, називатимуть Юджин.

— Майже Джин... — це був я, — Джин, як у мультику «Чарівна лампа Алладіна»....

— Які ви дотепні, — засміялася мама. — Бач, Ед, які вони, — кивнула. — Неперевершене почуття гумору в наших дітей!

— Твоє, Анно, — відповів Ед, тримаючи мамину руку.

— Як вам Макс? Максим, будуть називати Максом.

— Тільки не Макс, — різко випалила Поля. — Не Макс!

— Ні? — мамині очі округлилися. — Тобі не подобається ім’я Макс, пташко?

— Ні. Тобто, подобається, але... — швидко-швидко говорила Поля, і мене дедалі більше дивувала, — я не хотіла б, щоб.. Тобто...

— Еде, — перебила її мама, — Полі не подобається ім’я Макс.

— Окей, — він взяв олівця і викреслив «Максима» зі списку.

— Вже простіше, — сказала мама. — Залишилося три: Антон, Іван чи Євген.

— Ентон, Айвон, Юджин, — вискалився я в посмішці. — Бандерас, Ейвон і Джин, — докинув навмисне. Ще й тому, що на екрані був Ед.

— Артем жартує, мам, — здається, що Полі стало незручно за нас.

— Я знаю, знаю, — закивала мама. — Але ви подумайте, будь ласка. Подумайте, як би ви назвали ­братика, га? Подумаєте, пташки, га? — мама поклала папірець назад до шухляди.

— Ха? — Ед і собі кивнув.

— Добре, так, добре, — ми з Полею нагадували слух­няних дітей у дитсадку.

— Ну гаразд, — полегшено видихнула мама. — Ед хоче вам сказати «до побачення», — обличчя Еда знову розтягнулося в усмішці й зайняло весь монітор.

— До-по-ба-че-ння, — він швидко махнув величезною червоною п’ятірнею й зник із нашого поля зору.

— Пташки, ви знаєте, тут так інколи цікаво, так цікаво. Інколи навіть дуже смішно, — мама добирала слова. Вона вочевидь підбирала правильні конструкції. — Ось, наприклад, уявіть, я на днях дізналася, як записатися до групи вагітних мам. Ви будете сміятися, — вона розвела руками. — Вам правда будесмішно...

Мені було не смішно. Я бачив Полине обличчя й розумів, що їй теж сміятися не хотілося.