Оксана Лущевська - Інший дім

Дорогою до школи я схаменулася: треба вигадати щось про синець. Не казати ж усім правди? Засміють...

Артем до школи не пішов. Батько сказав, що вони мусять зайти до міліції для заповнення ще ­якихось-там довідок. А я дуже хотіла дзенькнути брату й перепитати, яка відмазка прозвучить найкраще.

Їх я вигадала кілька: 1) вдарилася об шафку, 2) на мене випадково бухнулася полиця із книжками, 3) боролася із сусідськими дітьми... Утім, коли я увійшла в клас, і на мені зупинилися два десятки поглядів, стало зрозуміло, що всі ті вигадки — нісенітниці. Хіба мені хтось повірить?

— Ти ба... — вирячив очі Тарас, — хто тебе так?

— О, вау! — вереснула Юлька, віднедавна закохана в Артема. Вона його фанатка. — Яка ти! Сподіваюся, з Арчі все окей? На вас що, наїхали фанати?

— Наїхали? — перепитав Тарас. Всі інші спостерігали цю сцену мовчки. — Чого це?

— Арчі ж програв. «Бурі ведмеді» продули, що, не знаєш?

— Знаю, але він круто грав. Я все одно за Арчі!

— А я що сказала, що я проти нього? — Юлька запалювалася, наче іскра. — Я, на відміну від тебе, не тільки вболіваю, я ще й переживаю...

Тепер уже ніхто не дивився на мене і мій синець, бо всі стежили за незрозумілою суперечкою між Тарасом і Юлькою.

Кілька хвилин вони гризлися щодо гри «Бурих ведмедів», далі перейшли на особисті розбори: хто до кого і з якою інтонацією говорить, аж доки не з’яви­лася класна.

— Павлино! — вона витріщила очі, як Тарас. — У вас удома щось сталося?

— Ні, — затнулася я. — Тобто все окей.

— Батько пив? Бився? Так, Павлино?

— Це чому ви таке запитуєте? — я ошелешено витріщилась на неї. — Наш батько не п’є і не б’ється!

— То ж є якась причина... — вчителька махнула рукою, щоб усі сіли, — для, так би мовити, такого... — вона окреслила пальцем у повітрі мій синець.

— Так, є причина, звісно.

— То яка?

— Мене угрів м’яч, — нарешті прийшло мені в голову. — На тренуваннях.

— Це коли? — здавалося, класна навіть трохи засмутилася, що пояснення виявилося таким простим. —Хіба бувають тренування на вихідних?

— Артем грає, коли захоче, — відповіла я, тішачись зі своєї вигадки, бо в ту хвилину вона мені здавалася геніальною. Я бачила, як Юлька дивилася на мене із захопленням.

— То це Артем тебе вдарив м’ячем? — вчителька шукала якоїсь каверзи.

— Та ні, кажу ж, ми грали... цебто Артем тренувався.

— Ти граєш з Арчі? — Юлька ще більше вишкірилася. — Де? Коли? Ми теж би прийшли, га, Тарасе?

— Прийшли б...

— Все, годі, — пробурмотіла класна. — Зчинили тут балаган. Розгорнули підручники й повторюємо матеріал. На чому ми зупинилися?

— На еміграції, — кинув Тарас.

Я боялася, що класна знову розпочне розмову про мою маму, натомість вона викликала Тараса підбити підсумки минулого уроку. Добре, що вона швидко перескочила з мого синця на інше... Стало зрозуміло, що наші проблеми таки мало її обходять.

Я сиділа нишком і думала про Макса. Ніяк не могла примиритися з тим, що мама хотіла назвати нашого ще не народженого братика цим ім’ям. А проте —це ж була моя мама і мій братик. Наша мама і наш братик, тобто. Що мені робити?

«Макс. Максим. Максимко. Макся. Максюта. Максик. Мася...» — писала я на аркуші й потому замальовувала дуже щільно, щоб ніхто не помітив.

Сяк-так я пережила той день у школі. На радість, він був короткий. Нас відпустили з останніх двох уроків, бо хімічка пішла у декрет, а на заміну їй поки ­нікого не знайшли.

Вислухавши від Юльки слова захоплення моїм синцем — ні, ці фанати часом здатні на божевільні думки, — я пішла додому. Центральною вулицею, а не протоптаною стежиною між будинками. Після того випадку дворами йти мені було лячно.

Я крокувала повільно, роздивлялася людей, розквітлі дерева, вивіски на кіосках... Сонце лоскотало повіки, час до часу над кульбабами пролітали метелики. Щойно я підійшла до ятки, щоб купити сік, моє серце загупало, горло стиснуло. Неподалік майнули три смужки на шапці: червона, жовта і зелена.

То був Макс!

МАКС!

Я боялася, що він зараз зникне, і я більше його не побачу. Мені хотілося гукнути його, вибігти йому назустріч.

МАКС!

Я вже готова була зробити крок уперед, аж глянула на своє віддзеркалення у вікні кіоска й зупинилася. Звідти на мене дивилася якась медуза: волосся стирчить на всі боки, між оком і носом синець, щоки розпашілі...

МАКС!

«Та Макс тебе вже бачив такою!» — сказала я собі й надумала ступити вперед.

«Але тоді він був рятівником, а зараз ти порятунку не потребуєш», — відповів мені якийсь голос усере­дині.