Оксана Лущевська - Інший дім

Я оглянула свій одяг: чому я знову така? Хотіла вранці вбрати щось із того нового, що мені надіслала мама, але потім... забула... так, забула. Що за день?

Я оглянула свої кросівки. Шнурки на них були брудні й нагадували колір татової футболки. Згадала про неї і мені стало геть не по собі. Макс тим часом зникав у натовпі.

«Максе!» — дзенькнуло мені в голові, але я не спромоглася відкрити рота. Макс йшов просто до кіоску, де стояла я.

Невже він мене помітив?

МАКС?

«Тільки не зараз! Не тепер! Я можу бути іншою! Чепурною, як Юлька чи... Ой, зараз я не дуже...» — я ступила два кроки вперед і присіла за яткою.

«Якщо він мене побачив, якщо він йде до мене, то буде ганьба...»

Макс зупинився. До магазина під’їхала автівка, він ускочив у неї.

«Макссссе», — жалібно проскиглив у голові голосок.

Майнули смужки його шапки: червона, жовта, зелена.

«Максе! Максе! — я дивилася на свої кросівки. — Максе...»

Всередині росло невдоволення й розчарування. «Дурепа! Я ж так хотіла його побачити!.. Дурепа, ну!..» Я не підіймала голови, забула про сік і забула, чого я вирішила йти цією дорогою. Вибравшись зі схованки, сіла на лавочці перед магазином. І наткнулася очима просто на Аліну.

Ще цього бракувало! Перехопивши мій похмурий погляд, вона завагалася, її очі забігали. Я продовжувала мовчати. Вона — пасія мого брата. Пасія, про яку він відмовився зі мною говорити. Проте Аліна швидко гупнулася просто біля мене.

— Я чула про м’яча, — сказала вона, киваючи на мій синець. — Пацани пішли до Арчика, його сьогодні не було. Жека знає про ту запару. Арчик йому дзвонив, — випалила.

— Ясно, — я прикусила губу, і мені захотілося плакати. Глибоко вдихнувши, подивилася на Аліну. — Тепер усі знатимуть, що я набрехала, га?

— Ні. Ти ж знаєш команду «Бурих». Ні — зайвим балачкам.

— А як же Федот? — мій голос, що був рівний, холодним і стриманим, почав м’якшати.

— Що Федот?

— Він не любить Артема. Через теб...

— Ага, — Аліна кивнула, — говори, чого ж? Через мене, так. Не в тому річ. Я з ним поговорила. Він нормально те сприйняв.

— Що ти його не любиш? Ти любиш Атрема? — якось наївно кинула я.

— Що ти, ну що за «любиш»?! — Аліна зібрала руками волосся й стала швидко перебирати пальцями. — Я сказала, що Артем мені подобається. Так. І Федот мені теж подобається. От тільки Артем трохи більше, а Федот має це зрозуміти. От і все. Яка ж тут любов?!

— ...не любов?

— Що ти, що ти... любов, — повторила вона. — Я не знаю, це можна назвати як завгодно, хіба ні? Але мені Артем дуже подобається, дуже, так, — вона знову закинула волосся, але вже на інший бік. Імовірно, переживала. — Та це не любов... Яка ж любов?! А чого ти тут сидиш, Полько?

— Думаю...

— Про що?

— Скажи, — швидко заговорила я. — А ти б підійшла до хлопця першою? Ще й у такому вигляді? — я показала на свій синець і одяг.

— Мабуть, так, якби він мені був справді доро­гим, — кивнула Аліна. — Я ж підійшла до Артемасама.

— Ти сама?

— Я. Так.

— Але ж ти... ти он яка, — прошепотіла я. Алінині щоки були нарум’янені, очі підмальовані. — Ти така... А я? Ні, я ні...

— Поль, якщо ти йому подобаєшся, то це не має значення. Правда. Хочеш про це поговорити? — вона усміхнулася мені на диво приязно. І я відразу якось розслабилася.

— Не знаю. Мабуть, — нарешті вирішила я. Мене дивувало, що я говорю з пасією мого брата. Ще вчора я не могла про неї й чути... Але я відчувала, що ця розмова була на часі. Й Аліна теж.

Я переповіла Аліні все про Макса. Вислухавши, вона подивилася на мої кросівки, потім на свої:

— Ти перебільшуєш, Полю, — сказала вона. — Ні взуття, ні одяг, ні синець не мали значення. Значення мало лише те, що ти його надибала випадково посеред натовпу. І поміть, ця випадковість сталася вже вдруге. Може, це щось та й важить?

— Я знаю, знаю, — мені захотілося повернути час назад.

«Максе...» — знов прошелестіло в голові.

Я подивилася в Алінині очі і на мить мені здалося, що ми з нею цілком могли б стати подругами. А чому б, власне, й ні?

У моїй кімнаті сиділи Федот і Жека. Їхній прихід був несподіваний. Коли ми з татом повернулися, вони вже чекали в під’їзді.

Ми зашилися в кімнату й говорили про своє. Федот і Жека були дуже злі на мене, їх дивувало, чому я не покликав їх на допомогу. Я їм сказав, що все вийшло на краще, бо пов’язали б ще й їх. З пацанами легко було порозумітися. І мені ставало ліпше від того, що Федот уже не тримав на мене образи через Аліну. Може, йому сподобалась якась інша дівчина, з надією подумав я... Здається, ми знову могли нормально розмовляти.