Оксана Лущевська - Інший дім

— Все добре, що закінчується добре, — сказав на­реш­ті батько. — Але, може, якщо що... ти, сину, звертайся наступного разу до мене з такими... ­питаннями... Чи до ммм... Тьомо, до ммм... матері.

При слові «матір» у нього здригнулися губи. Хоча, може, то мені здалося?

— Звертайся, Артеме, — повторив батько.

Я сиділа біля валізи, коли батько з Артемом повернулися.

— Арчику! — я наскочила на нього. — Ти мене налякав. Що трапилося? Що?

— Все окей, мала, — відмахнувся брат, поглядаючи на батька.

— Не переживай, Полю, — той подав мені ванільне морозиво.

Батько зняв черевики й пішов до ванної.

— Що трапилося, Арчі? — не вгавала я.

— Полю, все в нормі, — Артем поплескав мене по плечу і кивнув на валізу. — Ти що, вже збираєшся?

— Ні, ні, це просто... Та ж за візою скоро йти... — видихнула я.

— З сумкою? — Артем намагався жартувати.

— Таке скажеш! — я миттю защепила чорну пащеку своєї валізи й заховала її до шафи.

— На кухню? — батько повісив рушник на гачок.

— Мені треба, — Артем взяв телефон, — подзвонити. Я ненадовго.

— Тільки без фокусів, — підморгнув батько, і я не вірила, що бачу його в доброму гуморі.

Я сіла на табуретку й запропонувала йому свою допомогу. Та він відмовився. Сказав, щоб я відпочивала. Тоді я поглянула у вікно — сонце скотилося за сусідній будинок і розлилося теплим світлом, наче позаду було широке рожеве море чи озеро.

Мама розповідала, якщо в Піттсбургу стояти на горі й дивитися, як сідає сонце, то здається, що всі три річки стають одним великим рожевим морем. Я собі намагалася уявити цю картину, переглядаючи листівки, які нам час від часу надсилала мама.

Сонце лоскотало повіки. Я опустила тюль і закинула ноги на батарею. Кінчиками пальців наткнулася на щось тверде.

Мацнула. Що там? Томик поезії Джанні Родарі!

— Ой, ось вона...

— Хто? — батько чистив картоплю.

— Книжка. А я її шукала, — я розгорнула томик посередині. Подумала, що востаннє я читала її вголос для мами. Отже, книжка вже рік вкривалася тут пилом... Я здмухнула пилюку і протерла палітурку рукавом. На одному подиху прочитала кілька віршів уголос. І не зогледілася, як батько почав повторювати за мною.

— Тунель — це як ніч, але ненадовго. Хоч в око стрель — не видно нічого...

— Звідки ти їх знаєш? — отетеріла я.

— Підслуховував, як ти... ти... матері читала, — він обтер руки об фартух... так, отой самий, який носила мама. Він теж його одягав на кухні. — А що?

— Нічого, — я була здивована. — Хочеш, я тобі почитаю?

— Можна, — він поставив картоплю варитися. — Тільки повільно.

Я ніколи не думала, що батько міг звертати увагу на мої «кухонні» читання. Від слів, промовлених разом з ним, мурашки бігали по спині. Було страшенно приємно чути не його звичне буркотіння, а твердий глухуватий чоловічий голос. Щоправда, він трохи нервово посмикував футболку. Отже, теж хвилювався.

— «Поштові листівки з видами міст...»

— «Купує в Італії кожен турист...»

Проста вечеря з вареної картоплі й салату вперше за цей рік видалася мені такою смачною. Батько, Артем і я розмовляли, навіть жартували з мого синця. Артем казав, що він дуже пасує до мого волосся. ­Батько з ним не погоджувався, але згадав, як хлопчиськом теж не раз повертався додому із синцями.

— Ліхтариками! — казав він, бо так тоді «охрестив» татові синці дідо.

Його розповіді розрядили напругу через те, що трапилася зі мною й Артемом. Після вечері батько додав, що вірить у закон бумеранга.

— Це як? — запитала я. — В бумеранга? Що це значить?

— Що посієш, те пожнеш, — сказав батько. — Не можна зібрати гречку, якщо сієш пшеницю. І навпаки.

Артем узявся мені пояснювати закон бумеранга по-своєму. Я намагалася згадати, який він, той бумеранг. І як це може бути так, що він повертається до того, хто його запускає.

— Це така собі вигнута дерев’яна палка, яку використовували древні племена, — пояснив Артем. — І так, так, ніякої магії, Полю, вона може повертатися до того, хто її запустив.

Я збирала посуд зі столу і уявляла, як великий дерев’яний бумеранг летить просто на тих двох покидьків, що образили мене.

Бумц!

Бамц!

Бумеранг застав їх біля зеленого кіоску. Вони впали на землю, затуляючись руками. Буммм!

Після вечері ми з татом сіли біля телика. Поля гукнула мене до кімнати, бо мама вийшла на зв’язок. Поля підморгувала мені, щоб я й далі казав, що камеру ще не полагодили. Вона страшенно боялася засмутити маму своїм синцем.