Володимир Желєзников: Опудало

– Нам такі не потрібні!

– Ябеда!

– Опу-да-ло-о-о! – Валька схопив Ленку за руку й втягнув у коло дітей.

Вони стрибали навкруг Ленки, танцювали, блазнювали й веселилися, і кожен намагався перевершити іншого:

– Опу-да-ло-о-о! Опу-да-ло-о-о!

– Го-род-нє!

– Рот аж по вуха!

Крутилося різноколірне коло, а Ленка кидалася в середині його.

В цей час з'явився Микола Миколайович, побачив Ленку та дітей, що стрибали навколо неї, і крикнув:

– Ви чого до неї причепилися? Ось я вас!..

– Лата-на-латі! – залементував Рудий. – Атас!

Вони кинулися врізнобіч.

Тільки Миронова залишилася на місці, навіть не поворухнулася, бровою не повела. Слова її були сповнені зневаги до всіх інших:

– Ви що, злякалися?

Цей рішучий окрик зупинив дітей.

– Що ж ви шестеро на одного! – Голос у Миколи Миколайовича лунав майже трагічно. – І не соромно вам?

– А чого нам соромитися! – нахабно бовкнув Валька. – Ми нічого не вкрали. Все в законі.

– Ви краще свою онучку соромте!-сказала Миронова.

– Лену? – здивовано запитав Микола Миколайович. – За що?

Ленка рвучко обернулася до дідуся, і він побачив її обличчя: спотворене, немов її боляче вдарили. Він уже хотів крикнути цим дітям, щоб вони замовкли, щоб якнайшвидше пішли геть і залишили їх удвох.

Але йому ніхто й не збирався нічого казати, це було не за їхніми правилами: втаємничувати дорослих у свої справи. Лише Миронова твердо й весело сказала йдучи:

– Від неї довідаєтеся. Вона вам усе мальовничо розповість.

Вони зникли. Тільки деякий час у тихому й прозорому осінньому повітрі було чути їхні вигуки:

– Молодець Залізна Кнопка!

– Не злякалася Лату-на-латі!

– Сила перемогла!

А згодом і голоси зникли, розчиняючись удалині.

А Ленка, бідолашна Ленка тицьнулася Миколі Миколайовичу обличчям у груди, щоб сховатися хоча б на якийсь час від тих злигоднів, які спіткали її, і принишкла.

Його внучку дражнили Опудалом і так її доконали, що вона вирішила поїхати геть, подумав Микола Миколайович і відчув, як її лихо боляче вдарило його в серце: він завжди тяжко переживав чужі незгоди. Це було важко для життя, але він не хотів розлучатися з цією звичкою, не кидав важкого, але дорогого тягаря. І це було його життя й порятунок. Так подумав цієї миті Микола Миколайович, а вголос мовив, щоб заспокоїти Ленку:

– Ну що ти… – Він погладив її м'яку ніжну потилицю. – Не звертай на них уваги. – Голос у Миколи Миколайовича здригнувся, виказуючи хвилювання. – Вчись у мене. Я завжди спокійний. Роблю свою справу – і спокійний. – Він майже крикнув з викликом: – Ти чула, вони дражнили мене Лата-на-латі? Нещасні!.. Не тямлять, що коять. – І раптом тихо й нерішуче запитав: – А ти що зробила? За що вони тебе так?

Ленка вирвалася з його рук і відвернулася.

«Не треба було в неї нічого запитувати, не треба було», – подумав Микола Миколайович, але ці слова самі собою зірвалися в нього з язика. Та що ж вона таке страшне скоїла, що вони відштовхнули її од себе, зневажили й ганяли, немов зайця?..

– Ну гаразд, гаразд! – сказав Микола Миколайович. – Пробач… Ти вирішила поїхати – виходить, тобі так треба. Я жив сам… І далі житиму сам. – Він помовчав, тому що зміст цих слів був йому неприємний. – Звик до тебе? Відвикну…

При цьому він за своєю давньою звичкою нашорошився, мов птах під дощем, і натягнув козирок кепки на очі.

– Все це для мене несподівано, – провадив далі Микола

Миколайович. – Жили поруч, а я до пуття в тобі нічого не зрозумів. Не збагнув твоєї душі – ось що прикро.

Він поліз у кишеню, дістав потертий гаманець і довго порпався в ньому, чекаючи, аж раптом Ленка щось скаже, ну, приміром, що вона передумала, що нікуди не поїде й що він може сховати свій гаманець знову в кишеню. Він зволікав, тяжко зітхав, але це йому не допомогло – Ленка мовчала.

– На, – сказав Микола Миколайович, простягаючи Ленці гроші. – Купиш два квитки на завтра. Я проводжу тебе до Москви, до літака.

– А я так хотіла на сьогодні! – сумно зітхнула Ленка. – На сьогодні! На зараз!

– Але це безглуздя, – опирався Микола Миколайович. – Поглянь, які ти взяла речі. Де твої підручники? А пальто? Там же сніг давно, одразу схопиш ангіну!

Він говорив, говорив, а вона його перебивала: «На сьогодні, на зараз!» – а він переконував затриматися, хоча сам чудово розумів, що всі його доводи – цілковита дурниця, а головне полягало в тому, що йому страшенно не хотілося, щоб Ленка поїхала від нього. І тому він увірвав свою мову на півслові, нахилився до неї й признався благальним шепотом: