Володимир Желєзников: Опудало

– До батьків?! – отут Микола Миколайович забув про свої картини й зістрибнув з табурета. – І не думай!.. – Він насварився на неї пальцем. – Ач що вигадала! Щоб я звідси? Нікуди!.. Ніколи!.. Ані ногою!

– А ти мені не потрібен! – вигукнула Ленка. – Я сама поїду! Сама!

– А хто тебе відпустить?.. Яка самостійна! Вони тебе привезли, вони хай і відвозять. – Микола Миколайович перебіг блукаючим поглядом по картинах і мовив тихо-тихо: – Зрозумій, я тільки цим і живий. – Він простягнув руку до Ленки: – Віддай портфель.

Ленка відскочила, стала по той бік стола й крикнула:

– Дай грошей!

– Нікуди! Ти зрозуміла?.. Нікуди ти не поїдеш! – відповів Микола Миколайович. – І облишимо ці дурниці.

– Дай грошей! – Ленка стала як скажена. – А то… я що-небудь украду й продам.

– Це в нашому домі? – Микола Миколайович засміявся.

Сміх Миколи Миколайовича образив Ленку. Вона безпорадно озирнулася, шукаючи виходу із становища, й раптом вигукнула:

– Я твою картину вкраду! – Кинула портфель і гарячково заходилася знімати зі стіни картину, що висіла до неї ближче за інші.

– Картину?! – Микола Миколайович несподівано швидко підійшов до Ленки й дав їй такого ляпаса, що вона відлетіла в куток кімнати, а сам, охоплений жахом, відступив.

Ленка підхопила портфель і рвонулася до дверей. Микола Миколайович устиг її схопити. Вона вкусила його за руку, вирвалася й побігла геть.

– Я тобі однаково не дам грошей! – крикнув він їй навздогін, натягуючи пальто. – Не дам!.. Олено, зупинися!.. От скажена! – і, кваплячись, не втрапляючи рукою в рукава, вибіг із дому.

А в цей час веселий шестикласник Валька мчав берегом річки, ніяк не сподіваючися того, що ввечері йому приклеять ганебне прізвисько Шкуродер. Він був убраний по-святковому: в чистій сорочці й з краваткою. У руці крутив собачий повідець з нашийником, а носаком чобота весь час збивав порожні консервні бляшанки, розкидані з літа там і сям нахабними туристами. Він намагався поцілити птахів та курей, які тихо блукали в чагарнику, або котів, які мирно ловили останні промені осіннього сонця. І коли йому щастило влучити в яку-небудь ціль, то власна спритність викликала в нього напад бурхливої радості.

Валька загальмував біля старого дуба – з його дупла стирчало дві хлопчачі голови.

– Ви що там робите, малечо нещасна? – суворо запитав Валька.

– Ми нічого, – злякано відповіли ті. – Ми в пожежників граємося.

– Ану вилазь! – Валька виразно ляснув повідцем по халяві гумового чобота, немов якийсь американський плантатор з дев'ятнадцятого століття, хоч, до речі, нічого не знав про них, бо погано знався на науці під назвою історія. – Збирай листя! Запихай його в дупло! Хутко!! Ворушися!..

Хлопчаки, нічого не розуміючи, збирали оберемками листя й запихували його в дупло. Та ось вони натоптали його до краю, Валька черкнув сірником і… кинув його в дупло на листя – воно вмить спалахнуло полум'ям.

– Ти що?!-збунтувалися хлопчаки й кинулися до дерева.

Проте Валька перехопив їх і не відпускав, поки полум'я розгорілося, хоч вони пручалися в нього в руках і ревли. Потім з вигуком: «Уперед!.. На пожежу!.. Пожежники!..» – випустив і пішов собі геть.

Так він ішов по землі, скрикуючи від захоплення, залишаючи позаду себе зойки обурених жертв.

Валька квапився на зустріч зі своїми дружками, щоб іти на день народження до Димки Сомова. Він іще здалеку побачив їх: Кудлатого й Рудого – вони сиділи на лаві біля пристані, – підскочив до них, з розгону гепнувся поруч і запитав:

– То що, баламути, жерти кортить? – зайшовся дрібним сміхом і додав: – І мені також!.. Як подумаю про сомовські пироги, слинка тече.

– А я меду з молоком навернув, – відповів Кудлатий і мрійливо додав: – Липа цього року довго цвіла – мед смачний.

– А мені бабця нічого не дала, – зітхнув Рудий. – Чого, каже, марнувати харч, якщо ти в гості йдеш.

– Хитра в тебе бабця, – сказав Кудлатий.

– Хитра-то хитра, а своє життя під укіс пустила, – відповів Валька. – Ні кола ні двора. Ось Сомову добре. В сорочці народився. І батьки грошву загрібають, і красень, і голова працює на п'ятірки… Так і кортить йому лицю почистити.

– Заздрісний ти, Валько, – сказав Кудлатий.

– А ти хіба ні?.. – Валька осміхнувся. – Чого вже там… Усі люди лускають од заздрощів. Тільки одні про це кажуть, а інші брешуть, що вони не заздрісні.

– А мені ж то навіщо заздрити? – здивувався Кудлатий. – Нам у лісництві добре. Воля. 1 взагалі я кого хочеш зігну в дугу.