Володимир Желєзников: Опудало

Життя Миколи Миколайовича по Ленчиному приїзді майже не змінилося. Щоправда, тепер у крамницю по сир та молоко бігала Ленка, а сам він зрідка купував на базарі м'ясо, чого досі за ним не спостерігалося.

Восени Ленка пішла в шостий клас.

Саме тоді-то й сталася ця історія, яка назавжди зробила Безсольцевих – Миколу Миколайовича та Ленку – знаменитими людьми. Відлуння цих подій, немов дзвін, довго ще линуло над містечком, відгукуючись по-різному в житті тих людей, які були до них причетні.

Усе містечко було всипане обпалим листям: подвір'я, тротуари, покрівлі будинків. І навіть невеличка площа, так звана головна, що лежала між універмагом і крамницею «Госптовари», суспіль була вкрита сухим і ламким листям.

Єдина прибиральна машина й гадки не мала боротися з цим небаченим листопадом, її водій Петько, молодий нахабний хлопець, відчинивши дверцята кабіни й звісивши ноги у величезних болотяних чоботях, курив «Беломор», чекаючи приватних прохачів, яким треба було щось підкинути з крамниці додому.

Граки лаштувалися в далеку путь. Незліченними зграями ширяли вони над містечком, криками зганяючи з дерев ледачих пташенят, що невчасно присіли перепочити.

Ока здулася й потемніла від осінньої поводі, хоча по ній іще шустро бігали останні катери. Старий пором витягли на берег і міцно-міцно прив'язали до старезних могутніх верб, щоб його не забрала нестримна весняна повінь. І в цій веремії Ленка цілими днями гасала по місту. Вона не втомлювалася чудуватися із дивацтв життя: граки відлітали, щоб неодмінно повернутися; пором витягали з води, щоб навесні знову опустити на річку; дерева обпадали, щоб знову порости молодим і міцним листям. Отаке в неї було славне й цікаве життя.

І раптом усе це перестало існувати. Вона не чула голосів людей, не бачила, куди її ведуть дороги, не помічала, що їсть і що п'є.

Сталося це на початку листопада, під час осінніх канікул, а закінчилося першого шкільного дня. Усього лише кілька днів і тривала ця пригода, а життя Ленці перевернула.

Того дня Ленка довго блукала містечком, аж поки опинилася в тополиному гайку біля скульптури «Сплячий хлопчик».

Хлопчик лежав на спині, трохи підігнувши ноги, простягнувши руки вздовж тіла й схилившії голову до плеча.

Він завжди був сумний, а сьогодні здався Ленці напрочуд зажуреним. Можливо, тому, що надто низько висіли над землею хмари, або тому, що на серці в Ленки було бентежно.

Тільки вона відчула себе самітною й нікому тут не потрібною, і їй захотілося негайно поїхати з цього містечка…

Микола Миколайович, мало що помічаючи навколо, займався своєю улюбленою справою. Він стояв на табуретці й легкими порухами м'якої волосяної щітки змахував невидимі порошинки з картин. Це заняття було йому так до душі, що він навіть наспівував собі під ніс. І коли до кімнати вбігла Ленка, то він спершу не помітив, що вона чимось дуже збуджена, що куртка в неї розхристана, губи міцно стулені, а в очах відчай.

Ленка одним махом витрусила з портфеля підручники та зошити й безладно почала бгати в нього свої речі, що траплялися їй на очі.

– Тихіше!.. Тихіше! Навіжена! – Микола Миколайович провів щіткою по золотому еполету Раєвського. – Краще подивися навколо! Поглянь, яка тебе оточує краса. Цим картинам понад сто літ, а вони з кожним роком стають чимраз прекрасніші…

Ленка, не звертаючи уваги на дідуся, гарячкове збиралася далі.

– Нічого ти в цьому не тямиш, скажу я тобі, Лено, хоч і не дурна дівиця. – Микола Миколайович сумно похитав головою. – Ну чого ти тупаєш, наче слон, тільки пилюку вибиваєш із дощок.

– Дай мені грошей на дорогу, – сказала Ленка, квапливо застібаючи портфель.

– А чи далеко зібралася? – Тепер Микола Миколайович провів щіткою по численних орденах генерала.

– Я від'їжджаю.

– А чому так поспіхом? – Він усміхнувся, і обличчя його від цього незвично помолоділо. – Ти що, покидаєш тонучий корабель?

– У Димки Сомова сьогодні день народження, – у відчаї відповіла Лена.

– А тебе не запросили, і тому ти вирішила поїхати? Несерйозна ти людина, Олено. Метушишся. Переживаєш через усякі дурниці… Бери приклад з генерала Раєвського…

– Дідусю, дай мені, будь ласка, грошей на квиток, – жалібно перебила Ленка.

– А куди ти їдеш, коли не таємниця?– Микола Миколайович уперше уважно поглянув на Ленку.

– До батьків, – відповіла Ленка.

Портфель розстебнувся, і вона зі злістю знову його застебнула.