Володимир Желєзников - Опудало

«Моя матуся йому на пальто пришивала лати. Каже: «Ви ж відставний офіцер. У вас пенсія. Вам не личить із латами». А він – це тобто ти, дідусю: «У мене зайвих грошей нема».

«Ну ти, Попов, даєш! – вигукнув Рудий. – Ти що ж, думаєш, він жадібний?»

А Валька підхопив:

«Він жадібний?! Він моїй бабці за картину відвалив триста карбованців. Це, каже, картина мого прапрапра-пра…»

Всі розвеселились і заходилися вигадувати, хто що міг:

«Бабусі!»

«Тітоньки!»

І тоді я стала реготати. Еге ж смішно, Ідо вони нашого прапрадідуся переробили на прапрабабусю та на прапра-тітоньку? – запитала Ленка в Миколи Миколайовича. – Регочу я та регочу, ніяк не можу зупинитися. Я коли регочу, то геть про все забуваю.

Ленка несподівано коротко засміялася, ніби дзвіночок дзенькнув і впав у траву, й знову стисла губи.

– Це колись я про все забувала, – виправилася Ленка і з погрозою додала. – А тепер… – Вона замовкла.

Микола Миколайович терпеливо чекав, коли вона розповідатиме далі. Він дав собі слово не перебивати її. Та й самому йому хотілося розібратися в усій цій історії. 1 слухати Ленку було легко, бо переливи її голосу, вираз очей, що то загасали, наче облиті водою жаринки, то знову полум'яне й несподівано спалахували, зачаровували його.

За все своє довге життя Микола Миколайович не бачив такого обличчя. Від нього віяло таємничою силою часу, немов воно прийшло до нього через віки. Він це відчував гостро й постійно.

А може, це відчуття виникло в нього після появи в домі «Машки»?

– Взагалі я ніколи не кінчила б сміятися, якби не Валька, – знову заговорила Ленка. – йому було смішно, шо ти купив у його бабусі картину за триста карбованців.

«Бабця, каже, з радості мало не померла. Думала, одержить двадцятку, а він їй триста!..»

Валька підбіг до дошки й намалював квадрат, не більший за портфель.

«Ось за таку малюсіньку картинку – три сотні! – верещав Валька. – А на картинці була намальована тітка з буханцем».

– «Жінка з короваєм», – суворо і багатозначно докинув Микола Миколайович.

– Я знаю, ти не хвилюйся, я знаю всі твої картини, – виправдовувалася Ленка й провадила далі:

«А ще перекажи своєму дідові, – закричав горлатий Валька, – що ми його вітаємо, що в нього така онука… Ну точнісінько як він!»

«Вони з Латою-на-латі – обоє рябоє!» – сказав Рудий.

А я чомусь підхопила:

«Авжеж, ми з дідусем обоє рябоє!»

Микола Миколайович цілком виразно уявив собі, як Ленка, мабуть, од розгубленості вигукнула ці слова. І ніби тішачись з них, вона підстрибнула на місці й завертіла головою, мов папужка, і кутики губів у неї вигнулись угору, йому подобалася її безпорадна й щира усмішка. А для них це забава – та й годі.

– Кудлатий так і вигукнув:

«За-ба-ва! Ну й забавна ти, Безсольцева Лена!»

А Рудий, зрозуміло, підхопив:

«Не забавна вона. А опудало!»

«Городнє!» – похлинувся від захоплення Валька.

Звісно, вони почали реготати з Лейки, викаблучуючись кожен на свій лад.

Хто хапався за живіт, хто хвицав ногами, хто вигукував: «Ой, далі не можу!»

Ленка, щира душа, вирішила, що вони просто веселилися, що вони сміялися з її слів, з її жарту, а не з неї самої.

Ленка зауважила, що Микола Миколайович якось підозріло причаївся, ніби його щось не влаштовувало в її розповіді.

– Дідусю, ти мене не слухаєш? – запитала вона тремтячим голосом. – А чому?

Микола Миколайович збентежено звів на неї очі, не знаючи, як повестися, – правду йому казати не хотілося, щоб зайвий раз не засмучувати Ленку, і брехати було важко.

– Не відповідай! – Ленку наче блискавкою пронизало – вона про все здогадалася. – Тобі мене шкода стало? Так? Вони з мене сміялися? Так?.. Уже тоді? – Вона жалібно усміхнулася: – Подумати лише, а я й гадки не мала. Все прийняла за чисту монету… Атож. Сміялися. Я бачу, бачу себе збоку – ну просто я була якась дурка… – І тихо додала:– Справді, дурка з морозу.

Раптом обернулася до Миколи Миколайовича всім корпусом, і він побачив її великі сумні очі.

– Дідусю! Любий! – Вона схопила його за руку й поцілувала її. – Пробач мені!..

– За що? – не зрозумів Микола Миколайович.

– За те, що я їм вірила, а вони з тебе сміялися.

– Хіба ти в цьому винна? – сказав Микола Миколайович. – Та й вони не винні, що сміялися з мене, їх можна тільки пожаліти й постаратися їм допомогти.

– Може, ти їх любиш? – Ленка з підозрою поглянула на Миколу Миколайовича.

Той відповів не одразу – помовчав, подумав, потім мовив: