Володимир Желєзников - Опудало

– Певна річ.

– І Вальку? – обурилася Ленка. – І Рудого, й Кудлатого?!

– Кожного окремо – ні! – У Миколи Миколайовича від хвилювання перехопило горло, і він задихнувся. – А всіх разом – так, тому що вони – люди!

– Якщо ти будеш психувати, – сказала Ленка, – то я кину розповідати.

– Та я не психую, – засміявся Микола Миколайович. – Подумаєш, навіть задихнутися разочок не можна. А ти давай, давай далі, я слухаю.

– Ну, загалом, коли Рудий обізвав мене опудалом, – сказала Ленка, – то його хтось міцно штовхнув у спину… і я побачила вперше Димку Сомова… Знаєш, він мене зразу здивував. Очі сині-сині, а чуб білий. І обличчя суворе. І якийсь він увесь таємничий, як «Сплячий хлопчик».

А Рудого штовхнув добряче, той тицьнувся в черево здоровила Попова й кинувся на Димку. Я хотіла крикнути, щоб вони не билися через мене. Ну хай я опудало, то й що? Та вони вже зчепилися.

Я заплющилась. Я завжди так робила, коли розпочиналася бійка. Я ж тобі головного не сказала: я колись боягузкою була. Якщо лякалася, то в мене відбирало ноги й руки. Поворухнутися не могла, мов нежива.

Тільки бійки ніякої не вийшло. Я почула спокійний Дим-чин голос:

«Сам ти опудало, і не городнє, а звичайно-руде».

Я розплющила очі. Виявилося, Димка однією рукою скрутив Рудого й тримав його міцно. А той і не думав викручуватися, викривився й вигукнув:

«Я звичайно-руде опудало!»

З нього всі почали сміятися, і він сам із себе сміявся найголосніше за всіх. Та ти ж його бачив, дідусю! – сказала Ленка.

– Правда, він кумедний?.. Ну чисто цирковий паяц, – йому й перука не потрібна, він же від народження рудий!

Тої миті, коли ми сміялися з Рудого, вбігла весела Маргарита. В одній руці вона тримала класний журнал, а в другій згорток в кольоровому поліетиленовому мішечку.

«А, новенька! – Вона побачила мене. – Куди ж тебе посадовити?»

Вона понишпорила очима по рядах парт… і забула про мене, бо-дівчатка оточили її і запитали, чи правда, що вона виходить заміж. Маргарита відповіла, що правда, засяяла від щастя, квапливо роздерла мішечок, витягла коробку цукерок, відкрила її і поставила на стіл.

«Від нього?» – прошепотіла здогадлива Шмакова.

«Від нього, – Маргарита ще дужче розквітла. –Пригощайтеся», – і зробила величний жест рукою.

Усі посхоплювалися зі своїх місць і почали хапати цукерки і запихати у рот. А Маргарита говорила:

«По одній! По одній! А то всім не вистачить».

Я теж схопила цукерку.

А Шмакова запхнула одну цукерку в рот, а другу віддала Димці. Ото галас зчинився!

А дівчата закидали щасливу Маргариту запитаннями:

«Маргарито Іванівно, а хто ваш чоловік?»

«А у вас є його фотокартка?»

«А він живе в Москві?»

І тої миті в дверях з'явилася Миронова. Вона в нас особлива, в неї дуже сильна воля.

«Чого ви тут галасуєте після дзвінка?» – запитала Миронова.

«Ми цукерки їмо!» – вигукнула Шмакова.

«Під час уроку?» – ущипливо зауважила Миронова й пройшла на своє місце.

Шмакова простягла їй цукерку:

«Візьми й заспокойся. Сама запізнилася та ще й викаб-лучується».

«Тихо! – сказала Маргарита. – Миронова має рацію. По місцях!»

І всі пішли по своїх місцях, а про мене Маргарита так і не згадала, і я не знала, куди мені сісти, зупинилася біля Димки і втупилась у нього. Ну, в мене така звичка: якщо мені хто-небудь подобається, то я дивлюсь на нього, дивлюсь, хоч знаю, що це незручно. Він на мене раз глянув, удруге, а тоді запитав, чого мені треба.

А я бовкнула:

«У тебе місце вільне?»

«Зайняте».

Ну, думаю, влипла, зараз він почне з мене сміятися. А він раптом усміхнувся й запитав:

«А що?»

«Хотіла сісти до тебе, – відповіла я, а що він і досі усміхався, то я розхрабрилася від його доброти й сказала: – Ти ж мене врятував».

По-моєму, йому мої слова сподобалися, бо він сказав:

«Ну що ж, зараз спробуємо, – і голосно вигукнув: – Шмакова, новенька твоє місце хоче зайняти!»

Шмакова почула Димчині слова й дуже розсердилася. Вона подивилась у наш бік, потім поволі попрямувала до нас. Вона підходила, підходила, і я бачила, як у неї в очах стрибали лихі вогники. Тоді я перелякалася. Адже я не сіла б, коли місце зайняте. А Шмакова підійшла до нас, зміряла мене зневажливим поглядом і відвернулася. Ясна річ, вона ж красуня! А я? – Ленка безнадійно змахнула рукою.

– Ти теж нівроку, – визнав за свій обов'язок утрутитися Микола Миколайович.

– Та годі тобі мене заспокоювати, – обурилася Ленка. – Вона ж справжня красуня! Сукня в неї новенька й пошита по фігурі. А в мене… якийсь маскувальний халат.