Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Мене водою обливають!

А товстун Пеетер, який завжди й в усьому вміє переборщити, гукнув:

— Мене піднімають підйомним краном!

Це викликало сміх. «Загальне пожвавлення,— із задоволенням відзначила Вівіан.— Крига скресла!» Тепер належало дбати про те, щоб вогник активності не згас. Вівіан хотіла підбадьорливо штовхнути свою сусідку по парті Сійрі, та тут із найтемнішого кутка запитали писклявим голосочком:

— А чом ти, Віві, не скажеш про те, як ти крутишся біля дзеркала?

Якщо хтось із присутніх скидався на людину, яка справді знаходиться біля багаття, то це була Сільві — власниця писклявого голосу. Вона лежала, поклавши підборіддя на долоні, і їй, очевидно, було байдуже, який вигляд матиме потім її плаття. Вівіан навіть здалося, що Сільві тримає в зубах стеблинку трави, але цього, звичайно, не могло бути. Напевно, Сільві жувала якусь нитку чи мотузок. Але й тепер, повторюючи своє запитання, вона не розняла зубів:

— Авжеж, ми повинні висповідати усі свої вади. Чом же ти не розкажеш, як ти викаблучуєшся перед дзеркалом?

Голова Вівіан, досі схилена до плеча, враз піднялася. «Ти диви на цю вискочку! Ач, звіту вимагає!» Щось завирувало в душі Вівіан, але вона звикла володіти собою.

— Я не вважаю, що тут є про що говорити. Коли в дзеркала не можна дивитися, то навіщо ж їх виробляють?

Але Сільві не збиралася сперечатися про дзеркала.

— Ах, кучерики! Ах, родимочка! Ой, які довгі вієчки! — щебетала Сільві, витріщуючи очі, і всі розуміли з її вигляду, що вона зображає зараз людину, для якої немає нічого важливішого на світі, ніж її власне відбиття у дзеркалі.

Дівчата хихотіли, хлопці пирхали. Товстун Пеетер сміявся на повен рот.

Вівіан відчула, що червоніє. Допомога прийшла звідти, звідки вона її й не чекала.

— А Сільві теж не завадило б хоч іноді зазирати у дзеркало,— почувся спокійний голос.— Може, тоді не забувала б, що причісуватися треба щодня.

— Ах, кучерики! Ах, довгі вієчки! — знов завела своєї Сільві, але ніхто вже не сміявся. Та й голос у Сільві був уже якийсь не такий. Вона замовкла.

«Від цього щигля ти не скоро оговтаєшся!» — зловтішно подумала Вівіан і кинула на Каллє — капітана класної баскетбольної команди — теплий погляд.

Більше ніхто не виявляв бажання розводитися про свої особисті вади. Вівіан зрозуміла, що їй доведеться ще раз подати приклад і цим заохотити усіх тих, хто у своїй короткозорості соромився сказати щось погане про своїх товаришів. І вона мовила:

— Згадайте орловських піонерів. Що відвертіше ви будете відкривати своїм друзям очі на їхні вади, тим більше вони вам дякуватимуть. Слово сусідам по парті!

Це був надійний, випробуваний спосіб: вказати на когось пальцем і надати йому слово. Що поважніший і врочистіший збір, то менше тих, хто насмілюється заперечити: мовляв, не просив я ніякого слова.

— Зараз Сілія та її сусідка по парті Реет скажуть, які вади помітили вони одна в одної,— оголосила Вівіан.— А ми потім додамо до цього свої спостереження. Починай, Реет!

Усі, хто сидів довкола багаття, подивилися на смагляву дівчинку з довгими косами й таким лагідним обличчям, яке буває в дітей, коли вони сплять. І тут лагідність змінив острах.

— Я? Про вади Сілії? Краще я говоритиму про свої погані риси характеру.

По лицях присутніх майнула тінь посмішки. Погані риси характеру Реет? Звідки їм узятися? Реет — наче сонечко, що випромінює доброту. Хто зміг би докоряти за віщось дівчинці, від якої за весь час, відколи вони ходять до школи, ніхто не чув жодного сердитого слова?

Вівіан змогла:

— Як же ти, Реет, думаєш далі жити, якщо ти нікому не насмілюєшся сказати правду?

Реет похилила голову на груди. Може, вона думала, як жити далі, а може, просто ховала очі. Це, звичайно, Не давало змоги ухилитися від відповіді, і Реет прошепотіла:

— Я не знаю... Мені нема чого зараз... при всіх... сказати Сілії. Коли щось і є, я скажу їй... самій... ми між собою...

«Ось тобі й на! Спробуй отут повести рішучу боротьбу з вадами й недоліками, коли в твоєму загоні — самі овечки. Ні, таким настроям треба дати негайну відсіч!»— подумала Вівіан і підвищила голос:

— А ми зараз і є «між собою». Ми — одна велика сім'я. Отже, що ти можеш поставити на докір Сілії?

Реет ще більше похнюпилася. Вона нічого не хотіла ставити на докір Сілії. Піти, зникнути звідси — ось чого вона хотіла. З радістю провалилася б крізь підлогу сцени. З іще більшою радістю злетіла б пташкою і, відшукавши просвіт у вкритих пилом завісах, полинула б на волю — над полями, туди, де дубовий гай і невеличкий будиночок із червоним дахом та кудлатий грайливий собака, що, напевно, вже чекає її біля воріт.